Нестерпна легкість буття

Мені здається, що оте агресивне, врочисте, суворе «es muss sein!» у глибині душі вже давно дратувало Томаша, і в ньому жила глибока мрія перетворити, за Парменідом, тяжке на легке. Згадаємо про те, як колись він водночас назавжди відмовився зустрічатися з першою дружиною і сином і з якою полегкістю сприйняв повний розрив стосунків з батьками. Хіба це було щось інше, аніж різкий і не зовсім усвідомлений жест, яким він відкинув усе, що видавалося йому тяжким обов’язком, його «es muss sein!»?

Тоді, звичайно, це було зовнішнє «es muss sein!», визначене суспільними умовностями, у той час, як «es muss sein!» його любові до медицини йшло ізсередини. Тим гірше. Внутрішній імператив ще сильніший і тому ще настирніше кличе до бунту. Бути хірургом — означає розрізати поверхню речей і дивитися, що криється всередині. Мабуть, саме тому в Томаша з’явилося бажання дізнатися, що приховується по той бік «es muss sein!»; іншими словами: що залишиться від життя, коли людина звільниться від того, що досі вважала своїм покликанням.

Та коли він, відрекомендувавшись доброзичливій завідувачці празького підприємства «Миття вікон та вітрин», побачив раптом результати свого рішення в усій їхній реальності й невідворотності, йому стало страшнувато. В такому стані він прожив кілька перших днів своєї нової роботи. Але тільки-но подолав (за якийсь тиждень) приголомшливу незвичність свого нового життя, як раптом зрозумів, що для нього настала пора довгих канікул. Він робив речі, до яких йому було байдужісінько, і це було чудово. Він раптом зрозумів щастя людей (досі він завжди їх жалів), котрі виконують роботу, до якої їх не змушує жодне внутрішнє «es muss sein!» і про яку, покинувши робоче місце, вони можуть одразу забути. Ніколи раніше він не знав цієї блаженної байдужості. Коли, бувало, щось не вдавалося йому на операційному столі, він впадав у відчай і не міг заснути. Часто втрачав навіть інтерес до жінок. «Es muss sein!» його професії було своєрідним упирем, що висмоктував з нього кров.