Брамник

— А ти? Забув?

— Ні… Я побачив, що він, — тут хлопчисько кивнув на мене, — що він у моєму домі… Й розлютився. А потім побачив вас… І злякався.

— І не подумав, тому що злякався?

— Не те щоб… Просто не зміг опанувати себе, хотів бути сильніший.

Ларт свиснув:

— Овва! Я знав тільки одного хлопця, котрий у твоєму віці хотів бути сильнішим. Але він таки був сильніший за багатьох — це по-перше, й ніколи не втрачав самовладання — по-друге… І потім все одно йому було непереливки.

Легіар замовк, і мовчав довго. Хлопчисько сидів, згорблений, і розгладжував пальцем шов на своєму рукаві. Їхні тіні ожили в світлі палаючого каміна й танцювали по темних стінах.

— До справи, — сказав Ларт, ніби приходячи до тями. — Мене звуть Лартом Легіаром.

Хлопчисько здригнувся і здивовано втупився в нього. Потім щось пригадав і пробурмотів:

— Мене звуть Луаяном… Або просто Ланом, якщо вам важко вимовляти.

— Мені не важко вимовляти, — зауважив Ларт. Хлопець опустив голову:

— Вибачте…

— Ось що, Луаяне, — серйозно провадив Ларт, — я нині заклопотаний справою, котру вважаю дуже важливою. Тому ми з’явилися до твого дому без дозволу, що, звичайно, саме по собі кепсько й негідно. Я приношу тобі свої вибачення. Ти їх приймаєш?

Хлопчисько перевірив, чи не знущаються з нього, кивнув і знову потупився.

Ларт вів далі:

— Я сподівався на зустріч із твоїм учителем, але зустріч не відбудеться… Або відбудеться пізніше. Тепер я змушений покладатися на тебе… Розумієш?

Хлопчик кивнув, не підводячи голови.

— Як давно ти в нього? — спитав Ларт.

— Три роки. Три роки виповнилося за день до того, як… — Луаян опустив голову ще нижче.

— Розумію, — пробурмотів Ларт. — Як це сталося, Луаяне?

Хлопчисько схлипнув. Вперше його побачивши, я не сказав би, що він взагалі здатен плакати. А Ларт, мабуть, міг би й пожаліти хлопця — відразу видно, що він обожнював старого й тепер дуже побивається.

— Орлан був маг із магів, — замислено промовив Легіар. — Влада ніколи не цікавила його, він шукав істину… А це шляхетне, але невдячне заняття. Йому ніколи не подобалися стосунки «сеньйор-васал», він цурався мене через моє марнославство… У тебе був гідний учитель, Луаяне. Тепер розкажи мені, як він умер.

Хлопчик переривчасто зітхнув і підвів голову:

— Він дивився в Дзеркало Вод… І вмер, коли чаклував.

Стукнуло дерев’яне крісло — Ларт підвівся. Хлопчик теж хотів звестися, та Легіар поклав руку йому на плече й знову всадовив:

— А що він ХОТІВ побачити в Дзеркалі Вод, Луаяне?

Хлопчина зіщулився під його рукою:

— Він не казав мені…

Легіар присів раптом так, що його обличчя опинилося на рівні обличчя Луаяна:

— Пригадай. Що він робив за два дні чи тижні до смерті, про що говорив? Може, щось його непокоїло?

Не кліпаючи, дивився хлопчик у вічі Лартові:

— Так. Він був сам не свій. Він говорив… Щось про Заповіт.

— Першого Віщуна?