Брамник

— Цікаво, — сказав Ларт у мене за спиною. — Поглянь.

Я підійшов до нього й подивився в той бік, куди він вказував. У стрімкій стіні, що прилягала до п’ятачка, було видовбане щось подібне до могили. Її отвір наглухо закривав чотирикутний важкий камінь, на якому вгадувалися обриси того самого крила.

— Світла тобі, — сказав Ларт, звертаючись до могили. — Ти мене повинен був пам’ятати… Орлане. Я Легіар. Я до тебе йшов, але спізнився.

Сухо шарудів вітер по камені. Ларт відвернувся.

— Подивимося в будинку, — сказав він і зітхнув.

Я переборов свій острах і ступнув услід за ним в темний отвір дверей. Коли проходив під залізним крилом, мимоволі нагнувся.

Дім старого мага був напівтемний — вікна прикривалися важкими завісами. В кімнатах стояла гнітюча тиша, і в цій тиші кроки здавалися оглушливими. Вітальня слугувала одночасно й за бібліотеку, важкі томи незворушно поблискували позолотою, ніби очікували повернення господаря. Так само, як у Ларта, стояв на столі скляний глобус з недогарком свічки всередині, й курний бік його спотворив до невпізнанності моє відображення. Меблі, прості, як у звичайному сільському будинку, вкривала блискуча чорна парча — у всіх кімнатах, крім однієї, маленької, з дерев’яним ліжком і грубо збитим столом. Дім був у жалобі, й носив цю жалобу зі стриманою гідністю.

У кімнаті, що була, очевидно, кабінетом старого чарівника, Ларт підняв край важкої тканини, що затуляла вікно, й у світлі вечірнього сонця, що проникало крізь щілину, заходився вивчати вміст масивного письмового столу. Я, приголомшений темрявою і тишею, задихався в густому повітрі цього будинку, тому рушив до виходу — й зіткнувся на порозі з хлопчиськом.

Він притискав до грудей кошик з буханцем хліба й загорненим у вологу ганчірочку шматком сиру. Коли він побачив мене — перемінився лицем, сахнувся й прошипів крізь зуби:

— Знову ти… Гаразд…

Напевне, я скрикнув, тому що за спиною в мене миттю виріс Ларт. Я прочитав його присутність у очах хлопчика — ладний уже поквитатися зі мною, він раптом подався назад, зіщулився і підніс руку, ніби захищаючись.

— Відійди, Дамире, — сказав Ларт із-за моєї спини, відсунув мене рукою і пішов просто на хлопчиська. Той, задкуючи, відступив на подвір’я, спіткнувся на порозі. Ларт став у дверях — під пташиним крилом.

— Це мій дім, — хрипко сказав. — Все, що в домі, належить мені, й тут могила мого Вчителя. Чого вам треба?

— Опусти руку, — сказав Ларт холодно.

— Чого вам треба? — вигукнув хлопчик і підняв руку, що здригнулася, ще вище.

— Опусти руку на знак того, що ти здаєшся на милість сильнішого. Хіба твій учитель не навчав тебе законів і правил пристойності?

— Ви вдерлися до мого дому й говорите про закони?! — хлопчисько весь підібгався, немов звірятко, готове до стрибка.

— Я рахую до трьох, — Ларт говорив, не підвищуючи голосу. — У двобої в тебе нема шансів. Раз.

Я спостерігав за тим, що відбувалося, через Лартове плече, і, незважаючи на ставлення хлопчика до мене, співчував йому.