Порох із драконових кісток

— Біля дому, якісь… хулігани. — Він затнувся, і Марта раптом усвідомила, відчула: Штоц бреше. Не хулігани, ні. Хтось інший. І Штоц знає, хто саме. Просто не хоче говорити.

— Між іншим, — додав він, — я просив би вас бути обачними. Зараз темніє рано; намагайтеся вечорами не ходити самі. Ну, про це я ще скажу у класі, для всіх. Працюйте поки що. Марто, ти за старшу, тримай-от кантер. Розраховую на вас, друзі.

— Фігня якась, — сказав Чепурун. Він не відводив погляду від Штоца — як підозрювала Марта, просто щоб не дивитися на неї зі Стефаном-Миколаєм. — Чого це раптом не ходити? Просто військовий стан, ха-ха. Ну, хоч ясно, чому мальки були такі нажахані.

— А у мене батько з сьогоднішнього дня на нічній зміні.

Стеф кашлянув:

— Не хвилюйся. Напевно звичайнісінькі хулігани, нічого надприродного. А ця сволота лише на слабких наїжджає, на дорослих у них кишка тонка. Тим більше — твій кого хочеш сам так пригостить, що на все життя запам’ятають.

— Заспокоїв! Вміє у нас Штальбаум підбирати потрібні слова, скажи, Марто?

— Авжеж, глузувати з будь-якого приводу простіше…

Марта гупнула кулаком по парті — аж з найближчих на неї почали оглядатися.

— Ви що, — прошепотіла вона тихо і, як сподівалася, загрозливо, — геть шизанулися? Не врубаєтесь? Це ж кістки! Не ви — а кістки!

Вони обидва перезирнулися із розумінням.

— Ти як почуваєшся, Баумгертнер? — запитав дбайливим тоном Бен. — Все гаразд?

— Нічого не гаразд. Ви подумайте, подумайте, дуелянти, блін. Згадайте, як зі мною ходили викопувати. Про що я завжди попереджала?

— «Це як мінне поле, тільки гірше», — вимовив Стефан-Миколай. — «Треба стежити не за тим, куди ступаєш, а за тим, що думаєш». Ти хочеш сказати?..

— Та годі тобі, Марто, вони ж у роздягальні! Гадаєш, зможуть дотягнутися сюди крізь коридор і стіни?

— Або так, або ви — двоє нікчем, яким вистачило дурнички, щоб забити на свою дружбу. Тільки, — додала вона, — з цією версією одне не збігається. Те, що мене теж проймає, розумієте? Якби не прийшов Штоц, я би сама наговорила… різного.

Вони знову обмінялися поглядами. Стефан-Миколай поглянув на годинник.

— Ще хвилин сорок до початку уроків, а вантажитимуть пізніше. Марто, ми стільки не протримаємось. А решта? Якщо почне лупасити по решті…

— А воно ж почне! Ох, чому ж я раніше не зметикувала!.. Жираф і Шуруп, пам’ятаєте, вони побилися?

— У роздягальні!

— Саме так, Бене. Вперше — у роздягальні. А потім принаймні ще раз, у мене в дворі. Ця зараза, якщо вже дістала, так просто не відчепиться.

— Ну супер, — сказал Чепурун. — Зараз сюди вся школа зійдеться. Можу собі уявити, що на нас чекає.

Вся чи не вся, а народу справді побільшало. З’явилися інші вчителі, Вегнер зі Штоцем і (звичайно ж) Ропухою пояснювали їм щодо книжок та підручників. Мальки притягли свій візок зі здобиччю: двоє стояли на варті, решта розвантажувала. Поряд товклися доросліші пацани, сподівалися прихопити пакунок чи два. Штоц зробив їм зауваження і дав штрафне завдання: дотягти кілька стосів, що принесли Кадиш та її брат. Брат досі шкутильгав, Марта здивувалася, чого він взагалі пішов із Тамарою — навряд чи від нього була хоч якась користь. Щоправда, тепер він вправлявся лише з одним костуром і на ногу — ту, що перетворилася на мармурову колоду, — ступав без проблем. Хіба кривився трохи. Помітивши Штоца, він усміхнувся і кивнув, немов зустрів давнього знайомого.