Лише секунда

— Як ви гадаєте, — вимовив він відпрацьованим голосом, — чи можна потрапити в Царство Боже, не маючи віри в нашого Спасителя?

Я зупинився і подивився на обкладинку отриманого проспекту.

— Якщо все решта робити правильно, то, напевно, можна.

Він заперечливо похитав головою, засвідчуючи мою помилку, і вказав на двері.

— Зараз у нас проповідь, заходьте.

Я зітхнув:

— Наступного разу, не сьогодні.

Цієї миті двері відчинилися, і з будівлі, на яку він вка­зував, вийшла яскраво нафарбована дівчина у висо­ких чоботях і короткій спідниці. Вона несла пальто, перекинуте через руку.

Хлопець хотів сказати мені щось іще, але застиг на півслові, дивлячись на неї. Вона пройшла повз нас, метрів через двадцять зупинилася, обхопила себе руками, захищаючись від холоду, потім,згадавши про пальто, наділа його, ховаючи довгі ноги.

Хлопець, здається, зніяковів і спробував відвернути мене від споглядання постаті, настільки далекої від теми нашої розмови.

— Якщо не можете сьогодні, то наступного разу ми в четвер збираємося.

— Гаразд, у четвер, — погодився я і пішов геть.

— Слава Ісусу, — крикнув він мені вслід.

На язику крутилося: «Навіки слава». Я хотів так і від­повісти, але, не знаючи, чи правильно це, промовчав. Мій шлях збігався з тим маршрутом, за яким ішла дівчина. Метрів через сто вона зупинилася. Обігнавши її, я з цікавості розвернувся. Думав, що лише подивлюся на її обличчя і піду далі, але мимоволі зупинився.

Чорні, змішані з тушшю для вій, сльози котилися по її щоках. Попорпавшись в кишенях, я простягнув їй серветку. Вона пробелькотіла: «Спасибі», — стиснула серветку в кулаці, але не обличчя не витерла.

— Вам погано? — запитав я.

— Погано, — просто відповіла вона.

Нова порція чорних сліз покотилося уторованими доріжками на її обличчі.

— Ходімо до мене пити чай, — запропонував я.

— Пити чай?! — її губи стиснулися, обличчя раптом спотворилося злобою, і я мимохіть відсахнувся.

— Так, — сказав я.

Вона подивилася крізь мене і повторила спокійніше:

— Пити чай?

— Так.

— Ходімо.

І впевнено рушила вперед, немов їй було відомо, де саме я живу.

Я наздогнав її і попрямував поруч, насилу встигаючи за розмашистим кроком.

За п’ятнадцять хвилин ми сиділи в мене на кухні. Вона вмилася, змивши всю косметику, і тихо сиділа на стільці, затиснувши складені долоні між міцно стиснутих колін.

— Мене звати Андрієм, — сказав я, намагаючись розпочати розмову.

— Еля, — повідомила вона кудись у порожнечу, не дивлячись на мене.

— Еля, — повторив я за нею.