Стара хвороба
- Автор: Верховень В. M.
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5572-9
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Стара хвороба». Краткое содержание книги:
«Кохання — це стара хвороба, що залишилася в минулому», — так вважала юна турчанка Зулейха, що навчалася у французькому пансіоні Стамбула. І якщо треба вийти заміж із розрахунку, за бажанням батька, — в цьому немає нічого поганого. А щодо кохання, то у шлюбному контракті такої статті не передбачається. Однак з часом Зулейха зрозуміла, як вона помилялася. Проте було вже занадто пізно…
Де й поділися ті нічні нервові напади, які так нещодавно налякали її, коли Зулейсі в якусь мить здалося, ніби вони повертаються знову.
Потім вони довго їхали дорогами, обабіч яких не було нічого крім каміння та вересових нетрів. Вони здолали кілька спусків і підйомів, доки автомобіль нарешті видряпався на черговий пагорб, звідки було видно затоку Сарос.
Дорога з цього боку гори виявилася ще гіршою. Юсуф, який, здавалося, не відступав від свого заздалегідь розробленого плану, намагався знову відновити в пам’яті якісь відомі тільки йому місця, розпитував селян, розмовляв з пастухами, сперечався з водієм і зрештою скеровував автомобіль у такі низини, з яких, здавалось, і сам не знав, чи вдасться їм потім виїхати.
А то якось Юсуф залишив Зулейху в машині, а сам десь пропав. За десять хвилин повернувся геть змоклий, проте вдоволений:
— Знайшов, але туди мусимо сходити удвох… Трохи втомитеся, та дарма.
Спочатку він, вочевидь, роздумував, чи називати причину, але потім наважився і повільно сказав:
— Це місце, де воював і був поранений ваш батько. Я так чітко уявляв карту, яку він креслив на аркуші паперу, коли розповідав мені про це місце, що таки знайшов… Це було варте всіх зусиль.
Зулейха мовчки пішла за чоловіком. Спочатку вони спустилися крутою кам’янистою стежкою між густими чагарями. Перед тим Юсуф зняв із себе шкіряний пас і простягнув один його кінець Зулейсі, наказавши їй спускатися першою. Сам же, раз у раз зупиняючись, міцно впирався широко розставленими ногами по обидва боки стежки. При цьому перш ніж наступити, вибирав надійне коріння кущів, тверді ділянки землі, які б добре тримали ноги, і так страхував Зулейху, допомагаючи їй спуститися вниз.
— Вам нічого боятися, просто не відпускайте кінець паска. Я стою не гірше за головну щоглу… — Потім розсміявся й сказав: — Ми сьогодні з вами ніби альпіністи в горах.
Але коли помітив, що Зулейха все ще боїться спіткнутися і зісковзнути вниз, пішов попереду.
— Коли рушите вниз, спирайтеся на мене всім тілом і не бійтеся. Якщо раптом почнемо сунутися по схилу, то я миттю опущуся на стежку. — І трохи сумно додав: — Ви не уявляєте собі, якими стражданнями заплатили ми за ту науку — вміння лазити по Тороських горах.
Спустившись нарешті з крутосхилу, вони трохи відсапалися, обтрусили одяг від колючок і далі пішли вузенькою доріжкою. Тут поверхня була пологою, та пройти знову було неможливо через низькорослий плющ, що розкішно розіклався навсібіч, суціль усипаний маленькими зеленими квіточками.
Але труднощі лише розохочували Юсуфа і, здавалося, сповнювали радістю. Вперто долати їх — це було саме в його характері.
Він руками розсовував плющ і, подекуди вириваючи його та відкидаючи вбік, розчищав Зулейсі шлях. Спиняючись, іноді зривав квітучі гілочки:
— Як мені відомо, Аллах створив дерева, щоб ті давали тінь над головою і нам було легше в дорозі. А ці навпаки: мало того, що тінь ногам дають, а голову залишають сонцю, так ще й іти заважають.
Зулейха тільки по-дитячому всміхнулася.
Трохи згодом з’ясувалося, звідки раптом на цьому неродючому ґрунті така величезна кількість рослин і стільки сили в тендітних зелених квіточок, які від самого доторку до них відразу морхли і ставали краплинами води.
Край дороги текла річечка. Дивно, як це вони її могли не помітити згори. Ця річечка з майже непомітним плином здавалася застиглою серед очеретяних хащ і чортополоху.
Така досада — Юсуф аж ногою тупнув і сказав:
— Цього ще бракувало… Отуди к лихій годині!
Юсуф дратувався, бо подолання водних перешкод не входило в його плани, Зулейсі ж здалося, ніби це через неї.
Без довгих розмов Юсуф присів на великий камінь і почав роззуватися.
— Війна є війна, нічого не вдієш… Не відступати ж тепер перед цією нікчемною перешкодою… — А далі додав зовсім іншим голосом: — Тут проходив ваш батько!..
«Тут проходив ваш батько!..» Ніби невидима птаха, пролітаючи, ударила Зулейху в груди крилом.
Сльози підступили їй до очей. Вона не пригадувала хвилини, коли щоб Юсуф був би їй такий близький. Авжеж, вони часом відчували один до одного ненависть і злобу, причому без ніякої на те причини. Але не було такої сили, щоб розрубати цей вузол їхньої спільної любові.
Юсуф у цю хвилину був для неї мов старший брат.
Яке то щастя — мати брата, схожого на нього: вродливого, з ясним поглядом, що аж пашить молодістю. Якби Юсуф справді був їй братом, вона б його любила безмежно і не помічала недоліків.