Мистецтво і життя. Збірник

Спробуємо розібратися, які ж особливості театру Чехова. Передусім його театр, як і оповідання, простий, персонажі розмовляють природно. Інтригу зведено до мінімуму. Глядач переживає певну ситуацію, і переживає її у часі, що зближує п’єсу з романом. У Чехова, взагалі, різниця між ними майже не відчутна. Текст у його п’єсах важливий не стільки тим, що у ньому говориться, скільки тим, що замовчується. За ним стоїть підтекст, німий і тривожний. Лише у рідкі моменти ті, хто надто сильно страждає, насмілюються кричати про свій біль або лють (наприклад, вибух дяді Вані проти уявного світила), але паузи відіграють найважливішу роль. Іноді хто-небудь з героїв удається до довгого монологу, його перериває інший — зі своїм монологом, ніяк не зв’язаним з попереднім. З репліками Чехов чинить так само, адже справді люди і в житті часто продовжують свою думку, не слухаючи інших.

Одного разу він зателефонував з-за кордону, розповідає Станіславський, щоб викреслити у «Трьох сестрах» чудовий монолог, де Андрій описує, що таке дружина з погляду провінційної людини. «Несподівано ми одержуємо записку, де говориться, що весь цей монолог слід викреслити і замінити його лише трьома словами: «Дружина є дружина». За цією фразою тяглася ціла гама настроїв і думок, і все було сказано. «Найвищим виразом щастя або нещастя, — писав він, — є найчастіше мовчання, закохані розуміють одне одного краще, коли мовчать».

У цьому він подібний до великих музикантів, які з допомогою паузи викликають чи підтримують хвилювання або дають потрібну передишку, щоб перейти до іншої теми і підкреслити її, виділити. Втім, у Чехова нерідко паузи заповнені музикою. Хтось із дійових осіб насвистує або награє на гітарі, на балалайці мелодію, що бере за душу. Завмирають удалині звуки військового оркестру. У «Чайці» без кінця співають романси. У «Вишневому саді» чути сумні пісні, щебет птахів, гітару і «віддалений звук, ніби з неба, звук струни, що увірвалася, завмираючий, сумний». Цей звук передвіщає нещастя, нещастя, яке завершується глухим цюканням сокири, що вирубує вишневий сад.

Якось він сказав одному з своїх друзів: «Закінчую нову п’єсу…» — «Яку? Як вона називається? Який сюжет?» — «Про це ви довідаєтесь, коли буде готова. А ось Станіславський, — посміхнувся Антон Павлович, — не запитував мене про сюжет, п’єси ще не читав, а спитав, що в ній буде, які звуки? І ось, уявіть, вгадав і знайшов. У мене там в одній яві має бути чутний за сценою звук, складний, коротко не розповіси, а дуже важливо, щоб було саме те, що я хочу. Адже ж Костянтин Сергійович знайшов якраз те саме, що треба… А п’єсу він у кредит приймає», — знову посміхнувся Антон Павлович. «Невже це так важливо — цей звук?» — запитав я. Антон Павлович подивився суворо і коротко відповів: «Треба».