Мистецтво і життя. Збірник

Йому довелося бачити мужика з пропореним вилами животом; жінку, що обварила окропом дитину ненависної суперниці… Він записує: «Коли живеш вдома у спокої, то життя здається звичайним, але тільки-но вийшов на вулицю і розпитуєш, наприклад, жінок, то життя — жахливе».

Але коли життя жахливе, як перенести його самому і як допомогти іншим? Передусім активним співчуттям. Жоден письменник не діяв так активно, щоб полегшити людські страждання, як Чехов — лікар і порадник. Деяке уявлення про те, яким міг би бути світ, дає кохання. Мужчина чи жінка, коли вони кохають, відмовляються від егоїзму і марнославства. Але є дещо вище за кохання, це — правда. Ніколи не можна брехати, а щоб не брехати, треба стежити за собою.

Одного разу він сказав Буніну: «Треба, знаєте, працювати… не покладаючи рук… все життя». І, помовчавши, без явного зв’язку додав: «На мою думку, написавши оповідання, слід викреслювати його початок і кінець. Тут ми, белетристи, більш за все брешемо… І коротше, слід говорити якомога коротше».

І раптом: «Дуже важко змальовувати море. Знаєте, який опис моря читав я недавно в одному учнівському зошиті? «Море було велике». І тільки. Як на мене, чудово».

А комусь ще сказав: «Слід завжди перегнути навпіл і розірвати першу половину. Я кажу серйозно. Як правило, початківці намагаються, як то кажуть, «вводити в оповідання» і половину напишуть зайвого. А треба писати, щоб читач без пояснень автора, з самої течії оповідання, з розмов дійових осіб, з їхніх вчинків зрозумів, у чому річ… Ось, що не має прямого відношення до оповідання, усе слід нещадно викидати. Коли ви говорите у першому розділі, що на стіні висить рушниця, у другому або третьому розділі вона повинна вистрелити».

З вимогливості до себе і прагнення писати тільки правду, навіть «наукову правду», Чехов в останні роки безжально скорочував свої твори.

— Схаменіться, — обурювалися друзі. — У нього треба віднімати рукописи. Інакше він залишить у своєму оповіданні тільки те, що вони були молоді, закохалися, а потім одружилися і були нещасливі.

Він відповідав:

— Послухайте, але ж так воно, по суті, й є.

Одного разу він сказав: «Коли б я був мільйонером, то писав би твори завбільшки з долоню.

Толстой не любив чеховських п’єс. «Тільки одна втіха у мене й є, — розповідав Чехов, — він мені якось сказав: «Ви знаєте, я терпіти не можу Шекспіра, але ваші п’єси ще гірші. Шекспір все ж таки хапає читача за комір і веде його до невідомої мети, не дозволяє збочити. А куди з вашими героями дійдеш?»

Антон Павлович відкидає назад голову і сміється так, що пенсне падає з його носа.

— […] Був він хворий, — продовжує він, — я сидів поряд з його ліжком. Потім став прощатися; він узяв мене за руку, подивився мені в очі й каже: «Ви хороший, Антоне Павловичу!» А потім посміхнувся, випустив руку і додав: «А п’єси ваші все ж таки погані».