Людина без властивостей. Том III

Ульріха повели прогулятися й сподобили чести вислухати захоплені відгуки про метра, який тим часом у поті чола звершував свою працю.

Вальтер сказав:

 — Коли потоваришуєш з таким чоловіком, як Майнґаст, то аж тоді й збагнеш, що доти ти завше страждав від антипатії до решти людей! У спілкуванні з ним усе набуває, я б сказав, чистих барв — і хоч би тобі крапелиночка сіризни!

А Клариса сказала:

 — У спілкуванні з ним відчуваєш, що маєш долю; стаєш цілковитою особистістю й бачиш себе в яскравому світлі.

Вальтер додав:

 — Нині все розпадається на сотні пластів, утрачає прозорість і виразність. А його дух — як скло!

Ульріх їм відповів:

 — Є цапи-відбувайли і є взірці чеснот. А є, крім того, кози, яким ті цапи потрібні!

Вальтер не лишився в боргу:

 — Я так і думав, що цей чоловік не припаде тобі до душі! А Клариса вигукнула:

 — Якось ти сказав був, що не можна жити ідеєю. Пригадуєш? А Майнґаст уміє так жити!

Вальтер висловився поміркованіше:

 — Я, звісно, міг би дещо йому закинути. Клариса перебила чоловіка:

 — Коли слухаєш його, відчуваєш, як усередині тебе проймає осяйний трепет.

Ульріх заперечив:

 — Коли в чоловіка надто гарна голова, він зазвичай нікчема; надто глибокі філософи зазвичай мислителі банальні; у поезії талантів, котрі ледве підносяться над посередністю, сучасники зазвичай називають великими.

Дивна це штука — захоплення. У житті окремої людини воно обмежене просто «нападами», а в житті спільноти це — тривале явище. Вальтер, власне, відчував би глибше задоволення, якби сам посідав те місце, яке, на його й Кларисину думку, належало Майнґасту, і хоч убий не розумів, чому це не так; але якась невеличка перевага все ж таки крилася й у тому, що все було так, як було. І заощаджені внаслідок цього почуття пішли на користь Майнґастові; так буває з чоловіком, який всиновлює чужу дитину. А з другого боку, саме тому його захоплення Майнґастом чистим і здоровим почуттям і не було, Вальтер розумів це й сам; воно було скоріше просто-таки нестямним бажанням віддатися вірі в нього. У цьому захопленні було щось умисне, штучне. Це було почуття «фортепіанне», яке вирує, не маючи цілковитої переконаности. Про це здогадувався й Ульріх. Одна з тих первісних потреб у пристрасті, котрі життя нині трощить на друзки й перемішує так, що їх уже годі впізнати, шукала тут вороття, бо Вальтер розхвалював Майнґаста так само несамовито, мов ото глядачі в театрі, нехтуючи будь-якими межами власної думки, плескають банальностям, що ними актори підстьобують їхню потребу в оплесках; розхвалював він метра з тієї нужди в захопленні, яку звичайно вдовольняють всілякі свята і ювілеї, великі сучасники або ідеї, а також почесті, які їм виявляють — і то за участю мас, хоч ніхто до пуття й не знає, кого й за віщо вшановують, і кожне в душі ладне другого дня бути вдвічі банальнішим, ніж звичайно, аби лиш не довелося ні в чому собі дорікнути. Так міркував Ульріх про своїх друзів, раз у раз дошкуляючи їм гострими зауваженнями на адресу Майнґаста; бо як і в будь-кого, хто знає більше, в Ульріха вже безліч разів викликала роздратування сліпота й невміння сучасників захоплюватись, бо вони майже завжди складали хвалу не тим і не тому, що треба, і так донищували й те, чого не занапастила байдужість.