Людина без властивостей. Том I

Це був хибний крок — накидати цьому чоловікові тлумачення, що їх часто й цілком безглуздо дозволяють собі люди, схильні до всіляких інтриг. Кілька таких слівець, якщо їх уставити вміло, можуть стати родючими, як пухкий Грунт у саду, але в цьому місці вони нагадували купку землі, що її хтось необачно приніс на черевиках до кімнати. Одначе граф Штальбург, помітивши збентеження Ульріха, й справді виявив до нього велику доброзичливість.

 — Так, так, пригадую, — промовив він якось через силу після того, як Ульріх назвав прізвище засудженого. — То цей чоловік, кажете, психічнохворий, і ви хотіли б йому допомогти?

 — Він не винен.

 — Атож, з такими справами завжди стільки клопоту…

Ті складні справи, схоже, завдавали графові Штальбургу великих страждань. Він безнадійно звів на Ульріха очі й спитав, мовби нічого іншого не варто було й сподіватися, чи Моосбругерові ухвалено вже остаточний вирок. Ульріхові довелося відповісти, що ні.

 — А, ось бачите, — з полегкістю зітхнув граф. — тоді ще є час. — І перейшов до розмови про «тата», лишивши справу Моосбругера в сприятливій непевності.

Через свій хибний крок Ульріх спершу на хвилю розгубився, однак ця помилка на його превосходительство поганого враження, хоч як дивно, не справила. Щоправда, спочатку графові Штальбурґу мало не відняло мову, так ніби при ньому хтось скинув піджака; але потім ця безпосередність у людини з такою доброю рекомендацією видалася йому ознакою енерґійної й завзятої вдачі, і він аж зрадів, що ці двоє слів спали йому на думку, бо йому хотілося скласти собі про гостя приємне враження. Отож граф одразу вписав їх («Ми маємо підстави сподіватися, що знайшли енерґійного й завзятого помічника») до рекомендаційного листа на ім’я головної особи великої вітчизняної акції. Тримаючи в руках уже за кілька хвилин цього листа, Ульріх здався собі хлопчиком, якому на прощання тицяють у долоньку плитку шоколаду. Він ішов звідси не з порожніми руками, ще й дістав вказівки щодо наступного візиту, які могли бути воднораз і дорученням, і проханням, а відмовитися нагоди не трапилось. «Адже це непорозуміння, я не мав ані найменшого наміру…» — хотів сказати він, але був уже на зворотному шляху через просторі коридори й зали. Зненацька він став і подумав: «Мене ж бо виштовхнуло, мов корка, й закинуло туди, куди я зовсім не збирався!» І з цікавістю обвів поглядом підступну простоту обстановки. Він міг зі спокійним серцем сказати собі, що й тепер вона не справляла на нього жодного враження; просто це був світ, якого ще не прибрали з дороги. Але яку виразну, яку дивну властивість цей світ усе ж таки змусив його відчути? Хай йому біс, по-іншому, либонь, навряд чи й скажеш: цей світ був просто разюче реальний.