Людина без властивостей. Том I

То був наче бій тіні з муром, і насамкінець тінь Моосбругера вже тільки жалюгідно похитувалась. На цьому останньому судовому слуханні був присутній і Ульріх. Коли голова зачитав висновок експертів, які визнавали Моосбругера осудним, той підвівся й заявив суду:

 — Я задоволений. Своєї мети я досяг.

Відповіддю йому була глузлива невіра в очах довкола, й він люто додав:

 — Я домігся звинувачення, а отже, задоволений тим, як було надано докази і як їх оцінив суд.

За це голова, який став тепер втіленням цілковитої суворости й відплати, зробив йому зауваження, заявивши, що суд не цікавить, задоволений звинувачений чи ні. Після цього він зачитав Моосбругерові смертний вирок — зачитав так, немовби на оті нісенітниці, якими підсудний протягом усього процесу потішав публіку, нарешті настав час дати гідну відповідь. Моосбругер на те нічого не сказав, щоб не склалося враження, начебто він злякався. Нарешті засідання закрили, й усе скінчилось. Але потім дух його все ж таки похитнувся; Моосбругер відсахнувсь, безсилий перед пихою цих безголових; коли судові виконавці вже повели його із зали, він обернувсь, заходився шукати слова, скидати вгору руки й вигукнув голосом, від якого його охоронці аж поточилися назад:

 — Я задоволений, хоч і мушу зізнатися, що ви засудили божевільного!

Він повівся непослідовно; але Ульріх сидів, затамувавши подих. Це було вочевидь божевілля, і так само вочевидь це був лише спотворений зв’язок наших власних елементів буття. Воно було пошматоване й сповнене мороку; але Ульріхові чомусь подумалося: коли б людство як одне ціле могло бачити сни, в них постав би, мабуть, Моосбругер. Потверезів Ульріх аж тоді, коли захисник, отой «жалюгідний блазень» — так на одному зі слухань його обізвав невдячний Моосбругер — з приводу якихось там деталей подав касаційну скаргу, а того велета, підзахисного його й Ульріхового, вже вивели із зали.