Людина без властивостей. Том I

Та коли він увійшов до графа Штальбурга, його превосходительство зустрів гостя у великій порожній призмі надзвичайно вишуканих пропорцій, посеред якої цей лисоголовий, непримітний чоловік стояв перед ним у такій позі — трохи нахилившись уперед і підігнувши, мов орангутанг, коліна, — в яку високий придворний посадовець з аристократичної родини якщо й стане, то не мимовільно, а лише кого-небудь мавпуючи. Плечі в нього звисали наперед, а губи — вниз, і схожий він був на старого прислужника або добропорядного рахівника. І раптом не лишилося жодного сумніву в тому, кого він нагадував; граф Штальбурґ зробився прозорим, і Ульріх збагнув, що чоловік, який уже сімдесят років становить Найвище Втілення найвищої влади, має діставати певну насолоду в тому, щоб ховатися за самого себе й мати такий вигляд, як у найпослідущого з його підлеглих, внаслідок чого стає просто правилом доброго тону й природної форми скромности при такій високопоставленій особі не виявляти особистих рис виразніше, ніж вона. У цьому, певно, й полягав сенс того, що королі так любили називати себе і першими слугами своєї держави, й Ульріх, кинувши швидкий погляд на його превосходительство, переконався, що той і справді мав такі самі сиві, короткі, на підборідді виголені бакенбарди, які в Каканії носили всі дрібні службовці й залізничні кондуктори. Вважалося, що зовнішнім виглядом вони наслідували свого імператора й короля, однак насправді в таких випадках потреба глибша: вона ґрунтується на взаємності.

Ульріх мав час усе це обміркувати, тому що мусив трохи зачекати, перше ніж його превосходительство до нього звернулося. Інстинктивна акторська пристрасть до перевдягання й перевтілення, ця одна з радощів життя, постала перед ним без найменшого присмаку, ба навіть, либонь, без будь-якого натяку на акторство й то так очевидно, що буржуазна традиція зводити театри й обертати видовище на мистецтво, винаймаючи його за погодинну оплату, проти цього неусвідомленого, постійного мистецтва самозображення видалася Ульріхові чимось ну геть неприродним, вторинним і роздвоєним. І коли його превосходительство нарешті розтулило губи й промовило: «Ваш любий батько…» — й відразу затнулось, а в голосі було щось таке, що змусило завважити навдивовижу гарні жовтуваті руки графа й відчути щось на кшталт моральної напруги навколо всього його образу, Ульріх зачудувавсь і припустився помилки, якої легко припускаються творчі натури. Бо потім його превосходительство поцікавилося, хто він за освітою, й, коли Ульріх відповів, що він — математик, сказало: «Он як, дуже цікаво, і в якій же школі?» А коли Ульріх запевнив, що до школи він жодного відношення не має, його превосходительство промовило: «Он як! Дуже цікаво, розумію — наука, університет…» І це видалося Ульріхові таким знайомим і добропорядним, яким можна уявити собі славну п’єску легкого жанру, тож він несподівано повівся так, неначе був у себе вдома, й підкорився власним думкам, а не суспільним вимогам ситуації. Він згадав раптом про Моосбругера. Адже ось вона, перед ним, — влада, потрібна для помилування, і йому здалося, що нема нічого простішого, ніж спробувати нею скористатися.