Via Combusta, або Випалений шлях

Я швидко опустив (?) очі і, як за останню надію, ухопився поглядом за ніж. Він невідомо яким чином все ж таки перебував на місці.

— А тепер нахиляйся до нього! Нахиляйся! Візьмись за нього! Тримайся за ніж! Не відпускай!

Я обережно нахилився і торкнувся ножа. У цей момент світ знову перекинувся — і я побачив, що я там, де й був. Посеред кола, намальованого крейдою. Я не втримався на ногах і впав. Було таке відчуття, що з мене викачали всю мою енергію. До мене швидко підбігла Свєтка, висмикнула ножа і витягнула мене із кола. Лице в неї було бліде. І перше, що я почув від неї, коли отримав здатність чути, були слова:

— Яка ж я дурна! Ти міг загинути!

Я не сперечався. В мене ще трусилися ноги і перед очима стояла мерехтлива пелена. Її дещо істеричні слова повертала мене до реальності — я відчував себе живим.

Раптом у кімнаті нявкнув кіт. Свєтка озирнулася на нього і, керуючись своєю дивною логікою, запитала:

— Ти теж повернувся з паралельного світу?

Костянтин не відповів. Всівся, акуратно поставивши лапи одна біля одної, закрутив навколо них хвостик і уважно подивився на Світлану.

— Ти хочеш нас про щось попередити? — знову запитала та. Кіт трохи нервово крутнув кінчиком хвоста.

— Точно! — ляснула себе по лобі Свєтка. — Скоро ж мати прийде!

Вона швидко метнулася до ванної за ганчіркою і почала затирати на підлозі сліди від «пентаклю».

Потім склала весь свій інструментарій докупи і заходилася розкочувати на місце палас:

— Допоможи! — кинула мені.

Ми вдвох майже з усім упоралися, коли почули над собою голос Ангеліни, що несподівано з’явилася на порозі кімнати:

— Що це ви тут робили?

— Нічого! — швидко відповіла Свєтка, ногою поправляючи краєчок паласу і водночас затуляючи собою купку інструментів. Вона виразно подивилася на мене.

І коли Ангеліна повернула лице в мій бік, я теж тільки знизав плечима і луною повторив Свєтчині слова:

— Нічого…