Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
— Сядь до нас поближче, щоб було ліпше чути, — обернулась до мене Майя, і очі в неї стали загадкові, як японська культура.
Я підвівся з дивана, але сів не поряд із нею, а у крісло, що стояло з того боку, де вела свою казочку Світлана. Майя скривилася і зітхнула.
— А Ізольда була холодною крижаною красунею, — вела тим часом Свєтка, — бо насправді вона і була крига. Це було чутно навіть в її імені. Ізо-Льда. Тобто із льоду. Любов Тристана була гарячою, як сонце, що цілує кригу… Коли він приходив до Ізольди, серце її відігрівалося і робилося грайливим, як хмаринка. Ізольда теж покохала Тристана. Бо він відкрив три стани, що були сховані в ній. В минулому, коли його не було поряд, вона була закам’янілою кригою… Тепер, коли він з’явився, вони зробилася парою. А коли вони з’єднаються у коханні — вона проллється краплями животворної води, і від їхньої взаємної любові на небі заграє веселка. Так вони і танцюють — то ближче одне від одного, то далі. Їхній танок проходить від минулого в майбутнє і знову по колу… Від абсолютного порядку до абсолютної свободи. А завдяки їхньому коханню на небі з’являється райдуга… Коли побачите її на небі, згадайте про Тристана й Ізольду.
— Цікава версія легенди, — я закинув руки за голову і потягнувся. — Головне — свіжа…
Свєтка задумливо провадила:
— От така свята трійця виходить — віра, надія, любов. Надія — надійна крига, розум. Віра — мрії, вирій, пара — в хмарках літає. І вода — любов. Крига, вода і пара. Вони і різне, вони й одне… Саме так я й розумію тринітаризм…
— Згадується мені, щось схоже ти мені говорила про місяць, — єхидно зауважив я.
— Хм, — вона невдоволено стулила губи, а потім прорекла: — А тут ніяких протиріч немає. Місяць теж має три фази. І він символізує три стани. Тобто це одне й те ж, зрозумів?
— Слухай, Світлано, а для чого ти нам оце тут розказуєш? Яка з цього користь? — мені було справді цікаво, як вона спустить на грішну землю ці свої казочки.
Свєтка скривилася і помахала перед моїм лицем двома пальцями:
— Це дуалізм…
— Ну і…— я іронічно скривився.
— Є дві сили, два ордени, — продовжувала махати рукою перед моєю пикою Свєтка. — Умовно їх можна назвати «ті, які за абсолютну владу» і «ті, хто за абсолютну свободу». Вони протистоять одне одному…
— А ми повинні стати на бік добра? — криво всміхнувся я.
— Якби було все так просто… — глузливо затрусила головою вона, — два ордени — один хороший, другий поганий, вибираєш потрібне — і все. Та в цій боротьбі кожен вважає, що добро — то він. Згоден?
Нарешті я від неї почув тверезу думку.
— Ну, згоден! — кивнув головою.
— Але є третій стан, — вела далі Свєтка, — він як тоненький місточок. І його кожен знаходить сам…
— Мені вже набридло слухати про якість стани, — завередувала Майя. — Ну що, ми будемо грати?
Свєтка взяла до рук карти:
— До речі, третій стан — це любов.
— Да-а? — зацікавлено подивилася на неї Майя.
— Дивись сюди, — вела далі Свєтка, показуючи Майї карти. — Піка — лід. Трефи — повітря. Чирва — вода. А бубни — вогонь, вони ж — золоті монетки і червоні рути…
Майя закотила очі:
— Ти просто нестерпна!
3
…Була ніч. Повний місяць загадково блищав на темному, як чорнило, небі. Я сидів на березі моря. Навколо мене з камінців було викладене коло. Уламки величних колись колон, що охороняли його периметр, біліли в місячному світлі, як привиди. Перед моїми очима височіли чотири примарні стовпи, що разом із половиною кола були занурені у прозору морську воду. Я сидів у центрі, на березі.
Мені здавалося, що я повинен щось згадати.
Важливе. Необхідне. Те, без чого моє життя не має ніякого сенсу.
Та не згадувалося… Тому я сидів і сумно дивився на тиху морську гладінь, осяяну доріжкою місяця.
А потім я побачив її. Я майже перестав дихати, бо всередині все защеміло від передчуття чогось неймовірно прекрасного і таємного. Вона йшла до мене просто по воді, по місячній доріжці. Її босі ноги ступали легко, не сколихнувши води, без жодного звуку. Біло-золоте волосся трохи розвівалося вітерцем. Срібляста сукня сяяла неземним мерехтливим світлом. Яка ж вона була гарна…
Я підскочив і простягнув до неї руки. Вона всміхнулася…
І тут я почув, як у мене за спиною загуркотіли мотори. Я озирнувся. До берега під’їжджали важкі броньовані танки. За мить вони зупинилися. І я побачив, як повільно піднімаються і розвертаються до мене здоровезні темні гарматні цівки…