Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
Як виявилося, на Лампіана чекала небезпека при в'їзді в селище. Якийсь шофер, що вів грузовика, зустрів його з бандою на дорозі, доїхав до селища і попередив про його наближення. Поліція встигла звернутися по підкріплення до сусідніх селищ. Прибула також «летюча колона». Коли Лампіан в'їхав у селище, його нагло зустріли кулі. Зчинилася шалена перестрілка. Лампіану пощастило вихопитись і сховатися в лісовій гущавині, яка і є його домівкою. Але один з його банди лишився з кулею в грудях. Йому відрізали голову, яку з тріумфом відіслали до Баїї. У газеті з'явилася фотографія. Роззявлений рот, виколоті очі, хтось тримає голову за рідке кучеряве волосся. Горло перерізане великим ножем.
— Бідолаха… — сказала Дора. — Яка жорстокість.
Кангасейро кинув на неї вдячний погляд. Очі його звузились, обличчя ще потемнішало.
— Сучий син, — сказав він тихо. — Сучий син цей шофер. Якщо я колись його спіймаю…
У повідомленні було сказано, що у Лампіана, мабуть, були й інші поранені, оскільки відступала банда надто поспішно. Кангасейро щось бурмотів, ніби розмовляв сам із собою.
— Мені вже пора йти.
— Куди? — спитала Дора.
— До мого хрещеного. Я стану йому в пригоді.
Вона подивилася на нього з сумом:
— Ти справді підеш, Кангасейро?
— Піду справді.
— А якщо поліція тебе вб'є, відріже голову?
— Присягаюсь, живим вони мене не візьмуть. До рук їм живим не потраплю. Не бійся.
Він переконував свою матір, хоробру і сильну мулатку з сертану, здатну битися з солдатами, куму Лампіана, кохану розбійника, що вона може йому повірити, його не схоплять живим, він боротиметься, доки житиме… Дора слухала його з гордістю.
Професор заплющив очі і теж бачив замість Дори відважну мулатку з сертану, яка боронить свій клапоть землі від солдатів за допомогою розбійників. Бачив матір Кангасейро. Біляве волосся Дори замінилося на кучеряве негритянське, ніжні очі дівчини стали розкосими очима жительки сертану, поважне обличчя було обличчям експлуатованої селянки, а усмішка була тією ж ніжною усмішкою матері до сина.
Зі всіх хлопців у складі один Тичка зустрів прихід Дори з недовірою. Для нього вона символізувала гріх. Він уже давно відмовився від негритяночок на березі, їхніх ласкавих, теплих обіймів. Позбувся потроху й інших гріхів, щоб стати чистим в очах бога і заслужити милість одягти сутану священика. Він розмірковував, чи не влаштуватися йому на місце продавця газет, щоб позбутися щоденного гріха крадіжок.
Він дивився на Дору з побоюванням: жінка була гріхом. По суті, Дора була дитиною, бездомною дитиною, як і вони самі. Вона не сміялась, як негритяночки на березі, безсоромним звабливим сміхом… Її обличчя було серйозним, воно скидалося на обличчя цілком достойної жінки. Але невеличкі груди звабно окреслювались під одягом, а коліна виднілись білі і округлі. Тичка боявся. Не стільки Дориної спокуси. Вона не схожа була на тих, які спокушають, вона була ще дитиною, їй ще було рано на це. Але він боявся спокуси, що виникала в ньому самому, боявся демона в собі. І він намагався тихо молитися, коли Дора підходила до нього.
Дора роздивлялась образки святих. Професор зупинився позад неї і теж дивився. Під образком Ісуса Христа були приколені квіти, які Тичка десь потяг. Дора підійшла ближче і вигукнула:
— Як гарно!..
Страх почав зникати в серці Тички. Вона зацікавилася його святими, святими, на яких ніхто в складі не звертав уваги. Дора спитала:
— Це все твоє?
Тичка кивнув головою і всміхнувся. Він показав їй усе, чим володів. Картини, катехізис, чотки — все. Вона із задоволенням розглядала. Професор дивився на них короткозорими очима. Тичка розповів їй історію святого Антоніо, який перебував водночас у двох місцях, щоб врятувати батька від шибениці, на яку той був несправедливо засуджений. Він розповідав так само натхненно як професор читав героїчні оповідання про мужність бунтівних матросів. Дора слухала Тичку з такою ж увагою і симпатією. Вони з ним удвох вели бесіду, а Професор мовчки слухав. Тичка розповідав про свою релігію, про дива святих, про благодіяння падре Жозе Педро.
— Коли ти з ним познайомишся, він тобі сподобається.
Вона сказала, що напевне сподобається. Тичка вже забув, що вона здатна викликати спокусу своїми жіночими грудьми, зграбними ногами, білявим волоссям Він зараз розмовляв з жінкою, дорослішою за нього, яка слухала його ласкаво, як мати. Лише тепер він це зрозумів. Бо в цей момент йому закортіло розповісти їй, що він мріє стати священиком і хоче йти за цим покликанням, що чує поклик бога. Тільки своїй матері він насмілився розповісти. І ось вона була перед ним, і він сказав: