Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Я пішла на автозаправку, де був мотель. Гарне затишне подвір’я, яке просто впиралось у фасад барокового костелу. Я спитала, чи можна мені увійти в ті поламані двері власне монастирської будівлі. І мені дозволили. Сказати, що це була руїна, нічого не сказати. Прогнилі підлоги, вузькі кам’яні коридори, переходи, звідки я потрапила до костелу з геть вигорілими від грибка фресками, купи сміття, якісь ангели в несподіваних місцях, вензелі, птахи. Я піднялася аж на горище, а звідти знову зійшла вниз і опинилась на внутрішньому подвір’ї, де був колись священний сад, а зараз буяли бур’яни. Я все подумки хитала головою: жити в країні, де не дають смерті спокійно померти, дуже сумно. Мабуть, поляки, що наповнюють бензином баки на цій заправці, думають, що це країна варварів, але насправді це країна, де довго й болісно вмирає минуле, яке не можна відразу стерти з землі. Чи встигли втекти отці-реформати з Рави-Руської? У самому повіті німецькими і російськими окупантами було знищено 40 тисяч людей, з них 11 тисяч — євреїв. Від цього мені весь час було не по собі. І ще відчуття того, що я в небезпеці, бо на заправці були люди, і всі бачили, куди я зайшла. Я могла спровокувати їх своєю поведінкою. Коли я потрапила знову в монастир, то заблукала і довго не могла знайти вихід, оті поламані двері, через які увійшла, вже почала навіть панікувати, бо кричати на допомогу це вже якось не зовсім нормально. Врешті я таки знайшла вихід, звісно, знайшла. За собою я помітила одну річ. Мені доводилось бувати у дуже паскудних руїнах, які в будь-кого могли викликати відразу. Якщо відкинути відразу в’язниці чи катівні, я налаштовувала себе на співчуття, намагаючись спіймати промінець світла від тих людей, які колись тут мешкали чи молились. І співчувала будівлі, як співчувають вмираючій чи дуже старенькій людині. Ну що ж, казала я, мені дуже шкода, але навіть зараз ти мужньо тримаєшся і, можливо, коли зникне остання цеглина і навіть наріжний камінь, ти продовжиш існувати в іншому вимірі, як існуєш в минулому.
Потім я зійшла з дороги, сіла на березі річки Рати в зеленій траві. То залітав дощ, то світило сонце, мене від міста затуляв кущ шипшини, і я думала про маму, яка теж уже в іншому вимірі й минулому часі, якщо після смерті існує час. Я трохи запізно приїхала сюди, хоча не думаю, що моїй мамі навіть подібне щось спало б на думку. Я про це ніколи не говорила, а всі свої спогади мама забрала з собою, я їх просто намагаюсь реконструювати.
У 1942 році почався голод. Я ніде про це не читала, але німці вирішили вивезти частину дітей у місця, де не було так сутужно з харчами. Дітей у родині було п’ятеро. Німці відібрали мою маму і разом з іншими перестрашеними дітьми посадили на підводи. Спершу дід погодився, а в останній момент почав бігти за возом, плакати і простягати руки, щоб мама вернулась. Але було вже пізно.
Маму, очевидно, довезли до Самбора, а тоді посадили в потяг до Рави-Руської. А там дітей розібрали місцеві жителі. Як я зрозуміла, везли підлітків десяти-дванадцяти років, які могли вже чимось допомогти. Мама потрапила в одну родину і там пасла корову. Їй не подобалась господиня, яка погано до неї ставилась. Може, тому, що мама звикла до любові батьків і їй бракувало тепла. Через півтора місяця дідо приїхав і забрав її. Мій дідо був начитаним чоловіком, колишнім січовим стрільцем, і не побоявся приїхати за дочкою в такий далекий світ на окупованій території. Оце все, що я знала.