Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Що? І він там був? — жахнулась Гелена. — І жінка?
— Були, Гелено, бачили скажену породу.
— Слава богу, що все обійшлося, що живі-здорові, — щиро мовила вона.
На обличчі Тараса з'явилась тінь, і він одвернувся, щоб вона нічого не помітила. Нащо знати їй всю правду?.. Хай думає, що у нього все гаразд…
— Куди ж його оце везеш? — нахилилась вона до Кіма. — Ич, який соромливий!
— У дитсадок, а сам на роботу… Я вчора лиш повернувся, Гелено… Думав, днями навідатись до тебе…
— Не забув, значить? — зраділа Гелена.
— Справа є, — сухо мовив Тарас.
— Е-ех, Симоне, — докірливо глянула на нього Гелена, зітхнувши. — Виходить, лише в справі хотів заглянути… А я, було, подумала… Дурепа я! Та нащо тобі знати мої печалі? Хто я тобі?
— Ти розповідала колись, Гелено, що Тетеря десь ховає награбоване золото… Ну, Томася за нього він тоді прикінчив, згадуєш? Він ніколи не зізнавався тобі, де ховає той скарб? — говорячи це, Тарас пильно дивився на неї, намагаючись прочитати в її очах правду відповіді.
— Ні, ніколи, — твердо мовила Гелена. — Хоч ти, може, і не віриш мені… Нічого я не знаю про те золото… Якщо Тетеря загинув, то й таємницю з собою на той світ забрав…
— Заради тієї таємниці я й повернувся тоді до схрону… Тільки не пощастило нічого взнати…
— Бог з ним, з тим кривавим золотом! А я ж таки попереджала тебе, Симоне… Не послухав…
Прийшов автобус.
— Ну, бувай, Гелено Моравська-Тетеря! — проказав з легкою усмішкою Тарас. — Може, згадаєш дещо, то приходь, розповіси…
Він підхопив сина на руки і втиснувся в переповнений автобус. Затуманеним зором Гелена дивилась йому вслід. У свідомості звучало його трохи глумливе величання: Моравська-Тетеря… Звичайно, хто вона віднині для працівника міліції? Колишня дружина бандита і не більш!
Лише тепер вона по-справжньому збагнула, яка між ними відстань. Адже він не Симон Колиба. Ніколи він не належав до бридкого товариства тих душогубів. Тому її так і тягло до нього. Вона аж тепер зрозуміла істинний смисл свого прагнення домогтися од нього якоїсь, бодай найменшої, прихильності. Її вабив чистий світ, до якого він належав. Вона передчувала в його натурі щось світле, незвичайне. Але який він далекий, який недосяжний нині! Доля її позначена печаттю страждання. Бо ніколи не одгукнеться на її почуття той, хто знайшов своє щастя з іншою.
Їй стало невимовно шкода себе. Пішла, не чуючи під собою дороги.
Сіла на зарошену лаву і гірко та невтішно розридалась.
— Вас хто покривдив? — почула над собою скрипучий голос.
Підвела голову, здивувалась чужому співчуттю.
Дідок з цапиною борідкою спинився і жалісливо дивився на неї.
— А-а, — одмахнулася вона, витираючи на щоках рясні сльози. — Ніхто мене не кривдив… Сама у всьому винна…
— Буває, — співчутливо мовив дідок і пошкандибав геть, кілька разів озирнувшись на неї.
Гелена сиділа незрушно. Жовте кленове листя на мокрому асфальті будило їй в душі якусь давню тривогу…
Зірвався вихор, налетів на самотнє деревце, шарпонув його, шелеснув опалим листям і одразу ж вгамувався. Мов і не налітав оскаженіло, не гнівився. На вітах кленка лишилося зовсім мало листя. Деревце завмерло — безпорадне, насторожене. Щось сирітське було в ньому…
«Отак і на мене злющий вітрюган наскочив, — невтішно подумала Гелена. — Літа мої позривав, як безборонне листя, і в безвість поніс… Скільки їх ще лишилося, тих літ? Хто прихистить безталання моє? Самотина мені судилась, гірка самотина… Еге ж, сама у всьому винна…»
Вона уявила себе осінньою гілкою, обшарпаною вітром. На душі стало смутно. Не витирала вже сліз. Хай плаче душа, легше стане…
«Павук проклятущий обікрав мою долю, — з ненавистю подумала про чоловіка, од якого не було жодної звістки. — Ненаситний кровопивця… Чого піддалася йому? Чого не боронилася?» Скільки кривди зазнала з ним! А найбільша, найзліша ота його кривда, коли розпач вогнем випалив їй душу, коли руки хотіла на себе накласти…
…То було ще тоді, як не знала Симона. Жила сподіванням на краще. Пітьмавий світ, в якому чула себе полонянкою, світ, котрий спорудив і ревно оберігав Тетеря, зневаживши її жіночі мрії і жадання, гнітив її, змушував шукати бодай якого просвітку. Люта її самотність ставала дедалі дошкульнішою.
— Пішла б у дитбудинок, — порадила якось давня приятелька, котрій скаржилась на свою лиху долю, сповідалась у своїх бідуваннях з осоружним чоловіком, анітрохи не криючись од неї. — Там стільки бідолашних сиріток, без батька-матері страждають… Взяла б собі котрого, матір'ю б дитяті стала… Чого тобі? Нині багато бездітних так роблять… Дитині втішиш долю сирітську, і самій на старість не буде самітньо…