Козацький оберіг
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-966-97344-2-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Козацький оберіг». Краткое содержание книги:
Із цими словами кобзар простягнув козакові Жилі половину розрубаної навпіл мідної монети.
— Ми, кобзарі, усе те, що добрі люди нам подають у містах та селах, передаємо на викуп невільників та на інші добрі справи. Є у нас і знайомі купці. Вони знають, що як на Україну потраплять, то ми їм позичені гроші виплатимо з додатком. До вечора, сподіваюсь, повернешся, якраз і служка Рустамів до Кафи візком їде, тебе підвезе. У купця-грека друга половина монети. Він їх складе разом, і якщо зійдуться, гроші передасть.
Жила кивнув головою, взяв монетку й пішов до візка, на якому вже сидів служка.
— А ми поки з тобою, Даньку, сходимо до маєтку Чалми-бека, може щось розвідаємо, — сказав хлопцеві кобзар.
Тільки встигли вони вийти за ворота караван-сараю, як побачив Данько трьох вершників, які поїли своїх коней біля колодязя. Обличчя й одяг вершників були вкриті брудом і степовим пилом. Поруч з вершниками стояла русява дівчинка, віком не більше десяти років. Ноги її були збиті до крові, а на вкритому пилом обличчі пролягали доріжки від сліз.
Як тільки дівчинка побачила кобзаря й Данька, губи її затремтіли, і вона заридала, втираючи маленькими кулачками оченята.
Данько не витримав і підійшов до неї.
— Ти хто така і звідки?
Дівчина крізь сльози сказала тремтячим тонким голосом:
— Я Орися, на наш хутір напали ці дядьки й забрали мене.
— Не бійся, мене звуть Данько, може я тобі допоможу.
Кобзар почув ці слова, і обличчя його зблідло. Він щось запитав у вершників, один з них, який щойно вилив на себе цебро води, щось ліниво відповів. Кобзар повернувся до хлопця:
— Це людолови-домашки, горлорізи Чалма-бека, викрали її та везуть до нього в садибу.
— А нащо їм така мала? — запитав Данько, якому стало дуже сумно за долю нещасної Орисі.
— Хто його знає? — похмуро відповів кобзар. — Поки, може, у служницях буде, а підросте, то стане наложницею якогось посіпаки.
— Пане Буднику, — з відчаєм у голосі промовив Данько, схопивши кобзаря за рукав сорочки, — а може викупимо її чи відіб’ємо?
Кобзар тяжко зітхнув:
— Не можемо, Даньку, грошей у нас не залишилося, та і як її відіб’єш — такий гармидер почнеться, що усі горлорізи тутешні збіжаться.
Орися, крізь сльози слухаючи цю розмову, благально дивилася на Данька, як на останню надію на порятунок. У хлопця стислося серце, і він сам ледь не розридався, дивлячись, як здоровенний людолов легко підхопив дівчинку, перекинув її через сідло й поскакав у бік похмурого маєтку, стіни якого біліли на обрії.
«Був би тут козак Жила. Він би цих волоцюг миттю подолав і Орисю звільнив,» — думав Данько, плентаючись за сліпим кобзарем туди, де з-під копит коней людоловів здіймалися хмари пилу.
Полуденне сонце вже схилялось на захід, коли кобзар і Данько насилу допленталися до невеличкого, порослого деревами байраку, з якого було добре видно садибу Чалма-бека. Вони заховалися за густими кущами, і Данько почав уважно розглядати похмурі стіни, за якими вже стільки років мучився його батько.
Поблизу садиби Данько не побачив ні виноградників, ані зелених садів. Не було тут і ариків з прохолодною водою. Земля навколо маєтку була немов випалена пожежею, лише де-не-де жовтіли кущі колючої жовтої трави та чорніло кілька стовбурів сухих покручених дерев. Садибу огороджував високий мур з білого каменю. Данько пригадав каменоломню, і йому здалося, що цей красивий камінь вкрито кривавими плямами, мов спини рабів-каменярів. У стіні чорніли вузькі амбразури. Мур закінчувався гострими зубцями, між якими — Данько здригнувся з жаху — стояли високі списи із насадженими на них відрубаними людськими головами.
Хлопець, як міг, розповів про побачене сліпому кобзарю.
— Так, це справжня фортеця, і як же нам туди потрапити? — роздумував Будник.
Так вони просиділи до сутінок, поки тіні від сухих дерев не стали довгими, а вітер не приніс вечірню прохолоду. Час від часу до воріт маєтку заїжджали озброєні вершники, ворота зі скреготом за ними зачинялися, і більше жодного звуку не долітало з маєтку.