Гра у три руки
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 978-966-10-4515-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Гра у три руки». Краткое содержание книги:
В романі «Гра у три руки», на відміну від попередніх, уперше за багаторічну практику «доктора детективних наук» Олексія Волкова головну партію виконує жінка, яка намагається розплутати клубок обставин, здатних запросто зламати хребет і сильному чоловікові. Втім, існують жінки, здатні пограти в «чоловічі» ігри. Комбінації в їхньому виконанні елегантніші, удари влучніші, а відчуття жалю чи прояви пощади іноді взагалі відсутні. Але як би там не було, дві жіночі руки слабші від чоловічих. Чи не забракне їм сили у найбільш вирішальну мить?
Однак цим не вичерпується головна інтрига роману! Паралельно зі своєю героїнею автор наважується на спробу самотужки проаналізувати процеси, що відбуваються в її душі та свідомості. Ризикована і невдячна справа, адже збагнути жінку до кінця не вдавалося ще нікому. Що вийшло? Судіть самі...
XXIX
закритий простір маленької квартири Ірина повертала поступово. Картини щойно почутого вперто стояли перед очима. Думки, навіяні розповіддю, не збиралися відступати. Здавалось, отой нічний дощ продовжує стукати по вікнах, даху і парасолі над головою, спричиняючи свого роду гіпнотичну дію та не бажаючи відпускати.
Кава у її горнятку давно вистигла. Сьорбнувши, Ірина спробувала остаточно повернутися в реальність. Видіння з'являлися тепер у свідомості по черзі й уривками. Від них важко кудись подітися.
— Ти нічого не наблудив? Не забув там своїх речей? Або навпаки: його — тут?
— Ні.
— Не знаю... Як хочеш, а у мене в голові не вкладається. Фантастика... Нерухома людина...
Рвучко підвівшись, Ірина перейшлася кімнатою.
— Не ходяча, — виправив Олег.
— Ну, так. Однаково.
Потрібно «скинути» оте нагромадження картин у власній уяві й подумати конструктивно. Поки є час і можливість.
— А... Я знаю, при розслідуванні такого роду випадків залучають кінологів. Ти не думав над цим?
— Думав, — знизав плечима Олег. — По-перше, дощ. Лило до рання. Гадаю, це змиває сліди і запахи. Та й дві доби вже минуло. Знаєш, скільки там натоптали?
— Можливо, — згодилась Ірина. — Усе-таки — фантастика. Не віриться отак, тверезою головою. Ні, я розумію, що ти розповів правду, але... важко уявити.
— Ти ж сама бачила, на власні очі, — знизав плечима Олег.
— Але скажи, як тобі вдалося? Придумати... і найголовніше — здійснити!
— Людина багато на що здатна. Просто до пори до часу не здогадується про це. А коли настає екстремальна ситуація і потрібно рятуватися, щоб вижити — отоді відкриваються можливості.
— Рятуватися... — повторила Ірина. — Рятуватися мала я. Тобі нічого не загрожувало.
Олег відповів не відразу.
— Так склалося життя, що я вже не думав про себе відокремлено від тебе. Ми... пробач, я — зайшов надто далеко. Ти... тобто, жінка, яка... — він вказав рукою у бік комп'ютера, — стала частиною мене. Частиною мого життя. Мені страшно це згадувати. Отой момент, коли ти розповіла усе. Я злякався. Найдорожча у світі людина мала пропасти, а я нічим не міг зарадити.
— Але ж ти справді не міг...
— А ти б повірила? Я вже не достеменно пам'ятаю, що тоді говорив тобі. Мову геть зовсім відібрало, а ти так наїхала... Ну, щось точно казав про хворі ноги...
— Не повірила, — зітхнула Ірина. — Світ надто підлий та підступний, щоб вірити подібному в такі моменти життя. Тим паче, ноги твого друга вмить перед очима постали.
— Ну ось... — розвів руками Олег. — А ти кажеш... Розгубивсь я зовсім. Одна-єдина у світі жінка, без якої я — ніщо, просить допомогти, у чотири руки зіграти. А я реально не можу! Інвалід! Людина тільки наполовину. Образно кажучи — однорукий, у чотири не зіграєш, хоч здохни. А залишитись осторонь... От, що ти відчувала б, якби кохана людина гинула на твоїх очах? А я ще й мав стати для тебе тим, хто покинув, не допоміг, залишив у біді. Як жити далі? От і зіграв як умів — у три руки, так би мовити. На що здатний...
— Добре вийшло, не те слово... — задумливо проказала Ірина. — Вибач, але мені потрібно вийти. На повітря.
— Кури тут, — запропонував Олег.
— Ні, ти ж не палиш.
— Мені не шкодить, кури.
— Хочу на повітря, — вона ще раз попросила пробачення.— Я... повернуся. Зараз.