Гра у три руки
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 978-966-10-4515-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Гра у три руки». Краткое содержание книги:
В романі «Гра у три руки», на відміну від попередніх, уперше за багаторічну практику «доктора детективних наук» Олексія Волкова головну партію виконує жінка, яка намагається розплутати клубок обставин, здатних запросто зламати хребет і сильному чоловікові. Втім, існують жінки, здатні пограти в «чоловічі» ігри. Комбінації в їхньому виконанні елегантніші, удари влучніші, а відчуття жалю чи прояви пощади іноді взагалі відсутні. Але як би там не було, дві жіночі руки слабші від чоловічих. Чи не забракне їм сили у найбільш вирішальну мить?
Однак цим не вичерпується головна інтрига роману! Паралельно зі своєю героїнею автор наважується на спробу самотужки проаналізувати процеси, що відбуваються в її душі та свідомості. Ризикована і невдячна справа, адже збагнути жінку до кінця не вдавалося ще нікому. Що вийшло? Судіть самі...
— Можна! Заходьте!
Із завмиранням серця Ірина переступила поріг.
Він сидів обличчям до неї посеред коридору на кріслі з колесами. Тепла картата сорочка і схожого забарвлення плед, що вкривав ноги. Чорні шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Приміщення також було цікавим. Довгий коридор з поперечними металевими перемичками у вигляді труб, що тягнулися від стіни до стіни, але не під стелею — трохи нижче, так, що Ірина ледь не зачіпала їх головою. Широке гладко виголене обличчя з білявою короткою стрижкою дивилося на неї. А погляд ховавсь у мороці коридору.
— Чим можу?
— Я... — не відразу витиснула Ірина, — шукаю Олега. Дем'янчика. Напевно, помилилася квартирою.
— Ні, — відповів чимось знайомий голос, убиваючи її наповал. — Олег Дем'янчик — це я. А що ви хотіли?
Здавалося, ковролін підлоги зараз виїде з-під її ніг. Стіни хитались, і вона схопилася рукою за кут біля дверей. «О Господи...» Напевно, губи таки щось пробурмотіли, бо, обертаючи рукою колесо, він підігнав візок до неї.
— Вам погано? Що з вами?
— Ні, усе гаразд, — вона таки переступила крок і подивилася згори наниз. — Ви справді Олег Дем'янчик, друг Олега Нестеровича?
— Так, — відповів інвалід. — А хто ви? І що хотіли?
— Я Ірина, — відповіла вона. — Ось моя електронна адреса на «Джи-мейл». Сподіваюся, впізнаєте. А хотіла б...
Чого тепер можна було хотіти? Усе постало наочно. Картинка інваліда, який сидів перед нею у візку на колесах, виявилася наче паролем для багатьох закритих сторінок, котрих так багато нагромадилося за останній час у її бідній голові! Очі бачили. Отже, цей пароль вводивсь автоматично, і сторінки відкривалися зі скаженою швидкістю, пояснюючи багато речей, які досі були незрозумілими. Чого тепер можна було хотіти...
— Знати правду, — насилу вимовила вона. — Більше нічого.
Лише тепер вони зустрілися поглядами. Олег відвів очі першим, а потім розвернувся кріслом, спрямовуючи свій транспорт до кімнати.
— Тоді заходьте. Хоча... стільки часу ми з вами були на «ти». Втім... ви праві, тепер інакше не вийде. Я поставлю кави.
— Ні, дякую, — замахала руками Ірина. — Не турбуйтесь, я не п'ю кави.
— Що ж тоді ви пили зі мною по телефону? — не зрозумів Олег. — Брехали?
— Ну... — врешті знайшла пояснення Ірина. — Ви також не були святим, погодьтеся.
— Чого ж... — не зрозумів Олег. — Усе, що я вам казав, — правда.
— Справді? — скривилась Ірина. — І про спортивні досягнення?
— Звичайно, — він показав рукою в кут. — Он мої медалі. Навіть за третє місце республіканської спартакіади студентів є. А зараз, я ж казав, — лише тренажер. Оберніться.
Тренажер зі штангою і натягнутими тросами виглядав переконливо, а відполіровані ручки та гриф красномовно свідчили про часте використання приладу.
— А уроки в елітній школі?
— Я не казав, що у школі. Репетиторство вдома. Сюди приходять. А учні справді з непоганих сімей і після занять у мене вступають до престижних закладів. Якщо бажаєте, навіть альбом покажу.
— Ні, дякую, — сухо мовила Ірина. — А от на «Хонду» глянула б. У вас же така марка машини?
— А хто говорив про машину? — не зрозумів Олег.
— Як хто? Ви самі сказали. Навіть написали. Ще не встигла витерти.
— Ні, — не згодився той. — Про машину мови не було. Ви запитали, на чому я їжджу. Якщо не стерли, то при нагоді зазирніть. І я відповів — на «Хонді». Ось. Відома автомобільна фірма випускає як допомогу для інвалідів.
На возику справді був знаний бренд.
— Але після цього ви написали, що переважно ходите.
— Мрію ходити! — виправив Олег, піднімаючи вказівний палець. — Так і написав. Можете перевірити. І справді мрію, хоча й знаю, що, найімовірніше, не пощастить ніколи.
Ірина ніяково замовкла. Відчуття, що перейшла межу, було гнітючим і викликало бажання кудись якнайшвидше подітися звідси. Просто зараз.
— Я все-таки зварю кави, — зарухавсь Олег. — Звичайно, ви можете не пити, але у кожній оселі — свої закони гостинності. У мене також діють, тому...
Возик швидко й спритно снував просторою кухнею. Господар не користувався моторчиком, хоча засіб і був обладнаний за останнім словом техніки. Більше того — Олег прокручував колесо лише однією рукою: то правою, то лівою, залежно від ситуації. Усе обладнання кухні було розташоване на відповідній висоті, а там, де належало «стрибнути» вище, зі стіни випиналося надійне руків'я, схопившись за яке рукою, господар міг на мить відірватися від крісла й узяти те, що стояло вище.