Гра у три руки

«Паджеро» зупинився на парковці. Поруч — купа машин. Звідси два квартали. Пальці нагвинчували на ствол глушман, а думки продовжували своє. Брудну роботу такого роду йому доводилося виконувати лише двічі, дуже давно, проте такі віхи у житті запам'ятовуються. Сьогодні справді нема більше кому, адже йшлося про таке, чого не мав не те що торкатися бодай з якогось боку хтось інший — навіть засмердіти не мало нікому. От і доведеться на старості років...

Цей лист із робочого ноута заступниці був наче сніг на голову. Очі на лоба мало не повилазили. Довелося кинути все і, згадавши старі навички, вичислити піонера. А що каліку вичисляти, як електронна адреса мало не на всіх інвалідських сайтах! Нудно ж йому по хаті їздити, до спілкування тягне. Тепер поспілкуємося. Ну, здивувала Іра, здивувала. «Права рука»... Та, яка за першої-ліпшої можливості полюбляє заявити вголос, так, щоб усі чули, — «от я така: що хочу, те й роблю!» Але сплутатися з неходячим інвалідом! Це не вкладалось у голові. І ніколи він не забуде слів своєї заступниці, мовлених напідпитку: «Валентине Вікторовичу, якщо ви думаєте, що відсутність обручки у такої жінки як я може свідчити про відсутність гідного супутника в її житті, то це якнайменше наївно». Слова, які почули всі. Але не менш наївно і з вашого боку, Ірино Ігорівно, сподіватися, що їх забудуть. Зупиняючи машину, той, чиє прізвище більше скидалося на бандитську кличку, і хто саме з цієї причини давно забув останню, зловив себе на думці, що трапляються у житті випадки, коли й брудна робота може подарувати задоволення.

Невеличкий маскарад завершився швидко, і «Паджеро» блимнув стопами, а приземкувата постать, навмисно кульгаючи, посунула у напрямку будинку. Дощ, цілком доречний для такої справи, накрапав уже з годину, і низько насунута парасолька заважала бачити обличчя зайди тим, хто траплявся назустріч.

У дворі нікого. Перший поверх. Ось двері. Дзвінок. Не забути б потім парасолю...

Звідти так і не запитали, хто за чим приперся. Клацнуло доволі гучно, і запросили відчинити двері. Він сидів у візку за три кроки від прийшлого. Огризок щастя у картатому пледі та шкіряних рукавицях, вочевидь, щоб не натерти руки крученням коліс. Гідний супутник...

— Доброго дня, — почав зайда, зачиняючи за спиною двері. — Це вам просили передати...

Рука гостя, який помилково вважав себе непроханим, полізла за вилогу розстебнутої куртки, тягнучи звідти зброю і спрямовуючи на чоловіка у візку. Господар лише невинно дивився в очі, не здатний мовити ні слова, тільки взявся рукою за вмонтовану в стіну трубу.

А далі сталося несподіване. Рука інваліда зірвалася разом із чимось, що тяглося від стіни, і цієї ж миті доріжка, яка встилала довгий коридор та пролягала поміж коліс візка, несподівано смикнулася з-під ніг, відбираючи у них опорну функцію і зрівнюючи таким чином можливості обох чоловіків. Той, хто прийшов, так і не зрозумів, що сталося, коли черевики його піднялися вище голови, а потилиця вкарбувалась у підлогу. Пристрій спрацював бездоганно, і сто двадцять кілограмів «млинців» від штанги, скинуті з антресолі за ширмою, полетіли донизу, тягнучи через блок мотузку й висмикуючи таким чином доріжку з-під ніг гостя.