Дванадцять стільців. Золоте теля

А я пішов до себе в номери «Сорбонна» і почав обмірковувати план на майбутнє. І зміркував я те, що дурневі цьому голеному ніколи б і на думку не спало: я вирішив найти того, хто розподіляв реквізовані меблі. Уяви собі, Катрусю, недарма я на юридичному факультеті учився, — пішло на користь. Найшов я того чоловіка. Другого ж дня найшов. Варфоломійович — вельми порядний дідок. Живе собі з старою бабусею, тяжкою працею хліб добуває. Він мені всі документи дав. Довелось, щоправда, дати нагороду за таку послугу. Зостався без грошей (але про це згодом). Виявилось, що всі дванадцять стільців із вітальні вороб'яніновського дому потрапили до інженера Брунса, на Виноградну вулицю, будинок № 34. Зауваж собі, що всі стільці потрапили до одної людини, чого я ніяк не сподівався (боявся, що стільці попадуть у різні місця). Я вельми цьому зрадів. Тут якраз у «Сорбонні» я знову зустрівся з мерзотником Вороб'яніновим. Я добре вичитав йому і його товариша, бандита, не пошкодував. Я дуже побоювався, що вони дізнаються про мій секрет, і причаївся в готелі до того часу, поки вони не виїхали.

Брунс, виявляється, із Старгорода виїхав 1923 року до Харкова, куди його призначено на службу. Від двірника я вивідав, що він повіз з собою всі меблі і вельми їх оберігає. Людина він, кажуть, статечна.

Сиджу тепер у Харкові на вокзалі і пишу от з якої нагоди. По-перше, дуже тебе кохаю і згадую, а по-друге, Брунса тут уже нема. Але ти не завдавай собі смутку. Брунс служить тепер у Ростові, в «Новоросцементі», як я довідався. Грошей у мене тільки-тільки на дорогу. Виїжджаю через годину товаро-пасажирським. А ти, моя люба, зайди, будь ласка, до зятя, візьми у нього п'ятдесят карбованців (він мені винен і обіцяв віддати) і перекажи в Ростов: головний поштамт, до запитання Федорові Івановичу Вострикову. Переказ, економії ради, надішли поштою. Коштуватиме тридцять копійок.