У вогні

Я ще довго стояла біла вікна, хоча ліси давно проковтнули останні відблиски моєї домівки. Цього разу в мене не було навіть найменшої надії знову туди повернутись. Перед першими Іграми я пообіцяла Прим, що зроблю все, залежне від мене, аби перемогти, а цього разу я за-присяглася сама собі, що зроблю все, аби переміг Піта. А я вже не повернуся.

Нарешті я збагнула, якими мусили бути мої останні слова тим, кого я люблю. Як найкраще було з ними попрощатись і зачинити по собі двері, залишивши їх у зажурі, але в безпеці. Та Капітолій украв у мене навіть цю можливість.

— Катніс, ми напишемо їм листи, — промовив у мене за спиною Піта. — Так навіть краще. Щось від нас таки залишиться. Геймітч передасть листи, якщо… буде потрібно.

Я кивнула і рушила просто до свого купе. Там я сіла на ліжко, чудово розуміючи, що ніколи не напишу жодних листів. Буде та ж сама історія, як із промовою, що нею я намагалась ушанувати Руту і Трача в Окрузі 11. У голові слова здаються простими і ясними, навіть перед натовпом я здатна їх висловити, а от на папері вони виходять беззмістовними й заплутаними. До того ж слів замало — я мала б обіймати й цілувати рідних, гладити по голові Прим, пестити Гейлове обличчя, потиснути руку Мадж. А якщо натомість приїде дерев’яний ящик із моїм холодним закостенілим тілом…

Занадто пригнічена, щоб плакати, я хотіла одного — скрутитися калачиком на ліжку і спати до ранку — доки ми не прибудемо в Капітолій. Але в мене є мета. Ні, навіть більш ніж мета. Моє передсмертне бажання. Піта має вижити. І хай як це недосяжно зараз, коли весь гнів Капітолія спрямований на мене, я маю бути на висоті. Та якщо я горюватиму за своїми близькими, нічого в мене не вийде. «Я повинна викинути їх із голови, — сказала я собі.— Попрощатися і забути». Я згадала кожного з них, одного по одному, в уяві випускаючи, як пташок із клітки, і замикаючи дверцята, щоб вони не повернулися.

Коли Еффі постукала в двері, щоб покликати на вечерю, всі клітки вже спорожніли. І та легкість, яку я тепер відчувала, радувала мене.

За вечерею панувала пригнічена атмосфера. Настільки пригнічена, що нескінченне мовчання розбивалося тільки тоді, коли забирали одні страви та приносили нові. Холодний суп із перетертих овочів. Рибні пироги з густим як крем соусом з лайма. Маленькі пташки, запечені з апельсиновим соусом, які подаються з диким рисом і крес-салатом. Шоколадний крем із вишнями.

Час від часу Піта з Еффі робили спроби розговорити присутніх, але розмови швидко сходили нанівець.

— Чудовий колір волосся, Еффі,— казав Піта.

— Дякую. Я хотіла, щоб він пасував до брошки Катніс. Може, тобі теж зробити золоту пов’язку на щиколотку, а Геймітчу — золотий браслет чи щось таке, аби зразу було видно, що ми — команда? — запропонувала Еффі.

Очевидячки, Еффі й гадки не мала, що переспівниця з моєї брошки стала символом повстанців. Принаймні в Окрузі 8. А от у Капітолії переспівниця була тільки

КТГ А ТІЛ # ТТЛ ПЛ ІТГПЛТТТТП 1-г *-Ч Л і ггп /ч а Л V Л ГТ А ТІТ1 1 ТЛ * Л і Тії ігри. А як інакше могло бути? Справжні бунтівники не помістять секретний символ на прикрасах — занадто їх важко знищити. Вони прикрашають ним хліб, який у разі чого можна просто ковтнути.

— Чудова ідея! — оживився Піта. — Геймітчу, а що ви на це скажете?

— Та нехай, — байдуже промовив той.

Він більше не пиячив, але було видно, що йому дуже хочеться. Побачивши, як він старається, Еффі навіть попросила офіціантів прибрати її склянку вина, та все одно Геймітч був у жалюгідному стані. Якби він був трибутом, не почувався б зобов’язаним Піті й міг би жлуктити, скільки влізе. Але тепер йому доведеться напружитися, щоб Піта вижив на арені, повній старих Геймітчевих друзів, — і скоріш за все, він цю справу провалить.