Смок і Малий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: П. Шарандак
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Смок і Малий». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий журналіст, з власної волі залишає велике капіталістичне місто і їде до Аляски. Разом з своїм приятелем Малим, Смок веде привільне, але сповнене небезпек життя золотошукача. Хоч сміливців всюди супроводжує успіх, однак вони не шукають зиску. Заради врятування друга вони ладні пожертвувати не лише останнім доларом, а й власним життям.
— Мені не подобається поганяти хворих, — казав Малий, погрозливо стискаючи кулаки, — але я ладен навіть голови потрощити, якщо це піде на користь. А ви, ледачі пройдисвіти, потребуєте доброго прочухана. Ану давай! Одягай свої лахи, а то я зроблю лемішку з твоєї пики!
Всі стогнали, зітхали та плакали. Сльози текли й замерзали у них на обличчях, бо вони таки й справді були зовсім хворі.
Коли робочі загони вернулись опівдні, на них чекав добрий обід, зварений під доглядом Смока й Малого.
— Досить, — сказав Смок о третій годині. — Вистачить з вас. Ідіть по місцях. Можливо, тепер ви почуватимете себе погано, та завтра вам буде краще. Я знаю, що вам тяжко. Але я хочу вас вилікувати.
— Занадто пізно, — криво всміхнувся Ейнос Уентворт. — Їм треба було починати це з осені.
— Ходімо, — сказав Смок. — Беріть оці два цебрики. Ви ж не хворий.
І вони пішли втрьох від халупи до халупи, наділяючи кожного цілою пінтою хвойового відвару. Хворі пручалися й вередували.
— Ну, не дурійте! — умовляв Смок непокірного, що лежав на спині і, зціпивши зуби, стогнав. — Ану, Малий, поможи!
Смок ухопив пацієнта за ніс і злегка вдарив під ложечку так, що рот сам роззявився. — Ну от, тепер пішло в горлянку.
І ліки справді пішли, хоч хворий люто чхав та плювався.
— Нічого, звикнете, — заспокоював Смок свою жертву, хапаючи за ніс чоловіка, що лежав на сусідній лаві.
— Я б швидше випив рицини, — тихенько признався Малий, хиляючи власну порцію. — Великий Мафусаїле! — вигукнув він, проковтнувши питво. — Тут не більше пінти, а міцності вистачило б на ціле барило.
— Ми частуватимемо вас цим хвойовим відваром чотири рази на день, і нам доведеться напувати ним вісімдесят душ щоразу, — сказав Смок Лорі Сіблі. — У нас нема часу панькатись. То що, вип'єте самі чи я мушу взяти і вас за носа? — його рука потяглася до її обличчя. — Це рослинний відвар, хай вас сумління не мучить.
— Сумління! — засміявся Малий. — Ще б пак! Це ж дуже смачна річ.
Лора Сіблі вагалась. Вона ніяк не могла зважитись.
— Ну, то як? — рішуче спитав Смок.
— Я… я вип'ю, — тремтячим голосом сказала вона.
Цього вечора стомлені, як після тяжкого переходу, Смок і Малий ледве залізли під свої ковдри.
— Мені зле, — скаржився Смок. — Вони страшенно мучаться. Але робота — єдині ліки, що їх я можу придумати. І це треба довести до кінця. От якби нам мішок сирої картоплі!
— Спаркінс більше не може мити посуду, — сказав Малий. — Йому так тяжко, що він непритомніє від болю. Я поклав його в постіль.
— Якби нам дістати сирої картоплі, — провадив Смок. — Цим консервам бракує чогось найголовнішого, найпотрібнішого для життя.
— Б'юсь об заклад, що молодий Джонс з халупи Браунлоу помре ще до ранку.
— Не каркай! — сердився Смок.
— А хіба не ми будемо ховати його, — гнівно чмихнув Малий. — Кажу ж, що хлопець зовсім безнадійний.
— Цить! — гаркнув Смок.
Малий ще трохи почмихав, а згодом голосно засопів.
До ранку помер не тільки Джонс, — один дужий чоловік, що працював у загоні дроворубів, повісився. Почалась низка жахливих днів. Цілий тиждень з величезними зусиллями Смок примушував людей працювати та пити хвойовий відвар. Але одного по одному, а то й по двоє чи по троє він мусив звільняти від роботи. Нарешті Смок переконався, що робота — поганий засіб від цинги. Похоронний загін танув, а роботи дедалі прибувало. Шість могил, викопаних заздалегідь, жадібно чекали на мерців.
— Ви не могли б вибрати гіршого місця для табору? — спитав Смок Лору Сіблі. — Гляньте на нього: це ж дно вузького міжгір'я, закрите зі сходу й заходу. Південне сонце ніколи сюди не заглядає. Ви місяцями не бачите сонця.
— А звідки я могла знати?
Він стиснув плечима:
— Мусили знати, коли повели сотню дурнів до золотих розсипів.
Вона вороже глипнула на нього і пошкандибала далі. Через кілька хвилин, повертаючись після огляду пацієнтів, що, стогнучи, збирали соснове гілля, Смок побачив, як пророчиця зайшла до халупи Еймоса Уентворта, і пішов за нею. Біля дверей він почув, як вона, плачучи, клянчила:
— Тільки мені. Я не скажу нікому…
Смок зайшов. Обоє винувато глянули на нього. І він картав себе, що не підслухав до кінця.
— Ану, признавайтесь! — гостро наказав він. — Що тут у вас?
— В чім справа? — спитав похмуро Еймос Уентворт.
Смок так і не міг дізнатися, що між ними було.
Становище дедалі гіршало. В цій темній щілині, куди ніколи не потрапляло сонячне світло, смерть забирала з собою нові й нові жертви. Щодня Смок та Малий з острахом заглядали один одному в рота, чи немає білої плівки на яснах — першої певної ознаки хвороби.