Смок і Малий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: П. Шарандак
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Смок і Малий». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий журналіст, з власної волі залишає велике капіталістичне місто і їде до Аляски. Разом з своїм приятелем Малим, Смок веде привільне, але сповнене небезпек життя золотошукача. Хоч сміливців всюди супроводжує успіх, однак вони не шукають зиску. Заради врятування друга вони ладні пожертвувати не лише останнім доларом, а й власним життям.
— Це не голодний, — зауважив Смок.
— Глянь на його вуста, — сказав Малий.
— Закоцюбів, — сказав Смок, піднімаючи мертву руку, що, не згинаючись, потягла за собою тіло.
— Штовхни його, і він розлетиться на цурупалля, — зауважив Малий.
Чоловік лежав боком, злютований морозом. Сніг ще не вкрив його, — отже, він лежав тут недовго.
— Три дні тому був великий снігопад, — сказав Малий.
Смок кивнув, нахилився над мерцем, повернув його обличчям до себе і помітив стріляну рану на скроні. Потім роздивився довкола і рухом голови показав на револьвер, що валявся у снігу.
За сотню ярдів далі вони натрапили на друге тіло, що теж лежало ниць на шляху.
— Тут можна зрозуміти дві речі, — сказав Смок. — Вони обидва гладкі, — значить, це не від голоду. Але, певно, їм дуже скрутно прийшлося, коли скінчили життя самогубством.
— Якщо це самогубство, — зауважив Малий.
— Безперечно. Адже опріч їхніх тут нема більше слідів. Та й кожного з них опалив порох. — Смок одтягнув другий труп і носком мокасина копнув револьвер, що був вдавлений у сніг тілом. — Ось він. Я казав, що ми дещо тут знайдемо.
— Це ще нічого не значить. Але що могло примусити таких гладких хлопців укоротити собі віку?
— Коли ми дізнаємось про це, то знатимемо все лихо, яке ти передчував, — відказав Смок. — Але ходімо. Стає темно.
Уже зовсім стемніло, коли Смок знов зачепився за мерця і упав на санки, де лежав і другий небіжчик. А коли витрусив сніг з-за коміра та запалив сірника, вони з Малим нагледіли ще й третє тіло, що лежало біля недокопаної могили. Перш ніж сірник погас, хлопці помітили ще з шість могил.
— Бр-р-р, — здригнувся Малий. — Табір самогубців. Та які гладкі! Мабуть, там всі перемерли.
— Ні… глянь! — Смок показав уперед, де тьмяно блимав вогник. — А от і другий… А он там… третій. Ходімо швидше.
Більше їм не траплялося трупів, і по твердо второваному шляху вони швидко дійшли до табору.
— Тут ціле місто, — прошепотів Малий. — Мабуть, із двадцять хиж. І жодного собаки. Хіба не дивно?
— Тепер я знаю! — схвильовано прошепотів Смок. — Це табір Лори Сіблі. Пригадуєш? Вони прибули минулої осені на «Порт Таусенді». Проїхали Доусон, бо збирались зійти десь у гирлі цієї річки.
— Пригадую. Вони мормони.
— Ні, вегетаріанці, — засміявся Смок. — Вони не їли м'яса і не їздили собаками.
— Це одне й те ж. А до золота потяглися довгою рукою. Лора Сіблі обіцяла привести їх на таке місце, де вони одразу ж стануть мільйонерами.
— Так. Вона ж у них пророчиця. Щось там їй привиджувалось і таке інше. А я гадав, що вони поїхали вгору по Норденсджолду.
— Чш! Слухай! — Малий застережливо приставив руки до Смокових грудей, і обидва вони почули стогін, тяжкий та монотонний, що долітав з якоїсь халупи. Потім застогнали в другій хижі, третій, десятій. Здавалося, це промовляло саме людське горе. Враження було жахливе.
— Б-р-р-р, — затремтів Малий. — Прямо жах бере. Давай зайдемо та дізнаємось, у чому річ.
Смок постукав у двері освітленої халупи і почув шепіт: «Заходьте». Вони з Малим увійшли. То була проста дерев'яна хижка, з зашпакльованими мохом стінами та долівкою, вкритою стружками. Лоєвий каганець освітлював чотири дерев'яні лавки. На трьох з них лежали люди, вони перестали стогнати і втупилися у Малого і Смока.
— В чім справа? — спитав Смок одного з них. З-під ковдри видно було широкі плечі та дебеле м'язисте тіло. Але очі були повні страждання, а шоки аж позападали. — Чи тут віспа, чи то?
Чоловік показав на свої розпухлі вуста і ледве роззявив почорнілого рота. Смок одступив, побачивши це.
— Цинга, — пробубонів він, а чоловік кивнув головою.
— Їжі досить? — спитав Малий.
— Так, — одповів чоловік з другої лави. — Можете взяти. У нас її сила-силенна. Сусідня хижа порожня. Ідіть і беріть.
В кожній халупі було таке саме видовище. Цинга захопила цілий табір. Серед його мешканців було десяті, чи дванадцять жінок, але Смок з Малим побачили далеко не всіх. Спочатку тут було всього дев'яносто три чоловіки. Десятеро померло, а двоє десь зникли. Смок розповів, що вони знайшли двох самогубців неподалік, дивуючись, чом це ніхто не ходив на розшуки. Що особливо вразило його та Малого, де повна безпорадність цих людей. В їхніх халупах було брудно й насмічено. На недбайливо збитих столах стояли давно немиті тарілки. Ніхто й не думав допомагати іншому. Кожна халупа жила своїм окремим життям. Мешканці її дбали тільки про себе і навіть перестали ховати своїх мерців.