Смок і Малий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: П. Шарандак
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Смок і Малий». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий журналіст, з власної волі залишає велике капіталістичне місто і їде до Аляски. Разом з своїм приятелем Малим, Смок веде привільне, але сповнене небезпек життя золотошукача. Хоч сміливців всюди супроводжує успіх, однак вони не шукають зиску. Заради врятування друга вони ладні пожертвувати не лише останнім доларом, а й власним життям.
— Ти пробував на свій лад. А тепер я спробую по-своєму.
І попрямував до злодієвої халупи. Що там було, Малий ніколи не розказував. Він вийшов звідти з побитими та обідраними руками, а обличчя Уентворта було все у синцях та ще й голова його якось криво сиділа на негнучкій шиї. До цього, мабуть, спричинилося те, що з одного боку його горлянки синіли відбитки чотирьох пальців, а з другого — одного, зате дуже товстого.
Після цього Смок та Малий вскочили до Уентворта, витягли його за двері прямо на сніг і почали нишпорити у хижі по всіх кутках. Лора Сіблі з запалом допомагала їм.
— Тобі нічого не дістанеться, старенька, хоч би ми знайшли тут цілу тонну, — запевняв її Малий.
Смок заперечливо похитав головою.
— Це ж вбивство! — напосідав Малий. — Він же вбиває всіх цих бідолах, Хай тоді краще візьме сокиру та й порубає їм голови.
Минув ще день. Смок і Малий стежили за кожним кроком Уентворта. Кілька разів, коли він виходив по воду, вони ніби ненароком наближались до халупи. І щоразу він швидко вертався без води.
— Він заховав її в халупі, — сказав Малий. — Але де? Ми ж перенишпорили скрізь. — Він підвівся й надяг рукавиці. — Я знайду її, хоч би мені довелося зруйнувати всю халупу!
Він глянув на Смока, що сидів зосереджений, неуважний і не чув його слів.
— Що сталось? — гнівно спитав Малий. — Чи, може, в тебе теж починається цинга?
— Я оце хочу пригадати…
— Що саме?
— Не знаю. Але щось дуже потрібне. Якби я тільки міг згадати…
— Слухай-но, Смоку, не дурій, — злякався Малий. — Подумай, що тоді буде зі мною? Ходімо краще допоможеш мені розтрощити ту халупу. Я б навіть спалив її, якби це не зашкодило нашій бульбі.
— Отож бо й воно! — гукнув Смок, зриваючись на рівні ноги. — Саме це я й намагався згадати. Де наша бляшанка з гасом? Давай, Малий! Картопля наша!
— А що буде далі?
— Дивись собі та й годі, — посміхнувся Смок.
Через кілька хвилин, при зеленкуватому мерехтінні північного сяйна, вони підкралися до халупи Уентворта. Дбайливо та обережно облили гасом вікна й одвірки. Потім підпалили сірником і почали спокійно дивитися, як розгоралось полум'я.
Уентворт вискочив, дико глипнув очима і пірнув назад до халупи. За хвилю він вийшов знову, згинаючись під важким мішком. Смок і Малий кинулись на нього, наче голодні вовки, — той упав — мішок на нього. Смок схопив мішка, та Уентворт вп'явся йому в коліна, піднявши бліде, як у мерця, обличчя.
— Дайте мені хоч десять… десять… Ну, п'ять! — лементував він і в божевільній люті нахилив голову, щоб укусити Смока за литку, але роздумав і заходився знову благати — П'ять… тільки п'ять! — скиглив він. — Я сам хотів її завтра оддати. Так, завтра… Бо в ній життя… Життя! Залиште хоч п'ять!
— Де другий мішок? — урвав його Смок.
— Я з'їв його, — признався той. — Тут — все, що лишилося. Дайте мені хоч трошки!
— З'їв! — вигукнув Малий. — Цілий мішок! А ті бідолахи помирали без неї! Ось тобі! Ось! Свиня! Бидло!
Перший стусан одірвав Уентворта від Смокових колін. За другим він перекинувся в сніг. Та Малий не вгавав.
— Бережи пальці, — порадив Смок.
— Я б'ю його п'яткою, — відповів Малий. — Я йому всі ребра поламаю. Я йому щелепи поскручую. Ось тобі! Ось! Шкода, що в мене на ногах мокасини, а не чоботи. Ах ти ж свиня!
Цю ніч в таборі ніхто не спав. Година за годиною Смок і Малий обходили хворих, вливаючи життєдайний картопляний сік в спотворені людські роти. Настав день, а вони не переставали працювати. І так до вечора.
Більше ніхто не вмер. Найтяжчі хворі почали видужувати з дивовижною швидкістю. На третій день люди, що тижнями не вставали з ліжка, повилазили з халуп і шкандибали потроху на милицях. І навіть сонце, що дна місяці схилялося до північного пругу, вперше проглянуло над ущелиною.
— Не дам, — казав Малий Уентвортові, що все скиглив та жебрав. — Тебе цинга й не зачепила. Ти зжер, собако, цілий мішок і тепер гарантований від цинги на двадцять років. Тільки побачивши тебе, я почав розуміти господа бога, бо завжди дивувався, що він дозволив жиги сатані. Тепер я розумію його. Він помилував сатану так само, як я тебе помилував. Але все життя жалітиму, що не порішив тебе.
— Я вам ось що пораджу, — сказав Смок Уентвортові. — Ці люди швидко видужають. Ми з Малим виїдемо звідси, і тоді не буде нікого, щоб захистити вас. Он шлях. До Доусона вісімнадцять день подорожі.