Людина без властивостей. Том II
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-07-9
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том II». Краткое содержание книги:
Намагатися знайти опору в цьому чергуванні явищ — така сама марна праця, як забити цвяха у струмінь водограю; і все ж є тут щось немовби непроминуще. Бо що відбувається, наприклад, коли людина, цей гнучкий біологічний вид, називає якого-небудь тенісиста ґеніальним? Вона щось пропускає. А коли називає ґеніальним скакуна? Вона пропускає ще більше. Пропускає вона щось і тоді, коли називає футболіста науковцем, фехтувальника — мислителем чи говорить про трагічну поразку боксера; вона взагалі завжди що-небудь пропускає. Вона перебільшує; але до такого перебільшення призводить неточність, як ото неточність стає причиною того, що в невеличкому містечку сина власника універсальної крамниці мають за світського чоловіка. Частка істини в цьому, звісно, є; а чом би сюрпризам якого-небудь чемпіона не нагадувати сюрпризів ґенія, а його роздумам — роздумів досвідченого дослідника? Але з чимось іншим — і цього іншого багато більше — тут, певна річ, щось не так; хоча на практиці цієї решти або зовсім не помічають, або її помічають вельми неохоче. Її вважають непевною; її обминають і пропускають, і коли ця доба називає скакуна чи тенісиста ґеніальним, то річ тут, либонь, не так у її уявленні про ґенія, як в її недовірі до всієї сфери високого.
Тут доречно було б поговорити про тітку Джейн, яку Ульріх згадав через те, що гортав давні, позичені в Діотими сімейні альбоми й порівнював обличчя в них із тими, котрі бачив у кузини вдома. Бо в дитинстві Ульріх частенько й подовгу бував в однієї бабусі в других, яка хтозна й відколи товаришувала з тіткою Джейн. Щоправда, спершу ніякою тіткою вона не була; в дім її взяли вчити дітей грати на піаніно, проте аж такої великої чести на цій ниві вона не запопала, зате запобігла великої любови, бо трималася тої засади, що нема чого вправлятися на піаніно, коли ти, як вона казала, для музики не народжений. Її більше тішило, коли діти лазили по деревах, і завдяки цьому вона стала тіткою двох поколінь такою самою мірою, якою, внаслідок зворотної дії років, шкільною подругою своєї розчарованої наймачки.
— Ох, отой Мукі! — могла, наприклад, вигукнути тітка Джейн з таким позачасовим почуттям, такою поблажливістю і таким захватом від малого дядька Непомука, який уже тоді мав сорок років, що голос її й тепер лунав у вухах того, хто його колись чув. Той голос був немовби притрушений борошном — так ніби ти стромив голу руку в борошно тонкого-тонкого помелу. Хрипкуватий, м’яко панірований голос; це через те, що вона пила дуже багато чорної кави й курила до неї довгі, тоненькі, міцні вірґінські сиґари, від яких, та ще від старости, її зуби зробилися маленькі й чорні. А втім, поглянувши на її обличчя, можна було подумати, що тембр її голосу залежить від безлічі малесеньких зморщечок, якими її шкіра була заштрихована, наче ґравюра. Обличчя тітка Джейн мала довгасте й лагідне, і для наступних поколінь воно не мінялось, як не мінялося в неї взагалі ніщо. Ціле життя вона проходила в одній-однісінькій сукні, хоч та сукня, дуже все ж таки ймовірно, мала багато копій; то був щільний футляр чорного шовку в рубчик, застібався він на численні чорні ґудзики, як сутана у священика, сягав до самої землі й не допускав жодних тілесних надмірностей. Угорі із сукні трохи виглядав низенький накрохмалений стоячий комірець із відгорненими ріжками, між якими, коли тітка Джейн затягувалася сиґарою, на горлі щоразу посмикувалася й бралася брижами безплотна шкіра; вузенькі рукава завершувалися цупкими білими обшлагами, а увінчувала це вбрання світло-рудувата, трохи кучерява чоловіча перука з проділом посередині. З роками в цьому проділі почала трохи прозирати парусина, та ще зворушливіші були ті двоє місць, де поряд із фарбованим волоссям виднілися сиві скроні — єдина ознака того, що вік тітки Джейн усе її життя не лишався однаковим.