Темна вежа. Темна вежа VII

— Дуже добре, — кивнув Роланд.

Найджел згорнув свої худі (проте безсумнівно сильні руки з іржостійкої сталі) на грудях і замовк.

— Повернувся, щоб підібрати розбите скло, — зачудовано промовив Едді. — Може, таких роботів могла б продавати корпорація «Тет». Кожна домогосподарка в Америці забажала б собі двох — одного для дому, другого для подвір’я.

— Що менше ми будемо причетні до науки, то краще, — похмуро мовила Сюзанна. Попри те, що вона передрімала трохи, коли сиділа спиною до дверей між Федіком та Нью-Йорком, вигляд у неї був змучений, смертельно втомлений. — Подивіться, до чого вона довела цей світ.

Роланд кивнув Джейкові, й той заходився виповідати їхні з панотцем Каллагеном пригоди в Нью-Йорку 1999 року, починаючи з таксі, яке мало не збило Юка, й закінчуючи їхнім подвійним нападом на ницих людей та вампірів у обідній залі «Діксі-Піґ». Не оминув він увагою і те, як вони позбулися Чорної Тринадцятки, запхавши її до шафки для зберігання речей у Всесвітньому торговельному центрі, де вона надійно пролежить аж до початку червня 2002-го, і як знайшли черепашку, котру Сюзанна зронила, як послання в пляшці, в риштак біля «Діксі-Піґ».

— Такий відважний, — Сюзанна скуйовдила Джейкові волосся. Потім нахилилася, щоб попестити по голівці Юка. Пухнастик витягнув свою довгу шию, аби пестощі припали на більшу площу, його очі були напівзаплющені, а лисяча пичка розтяглася в усмішці. — Такий хоробрий, чорт забирай. Дякую-сей, Джейку.

— Дяку Ейк! — погодився Юк.

— Якби не та черепашка, вони б убили нас обох. — Голос у Джейка не тремтів, але сам він зблід. — А так панотець… він… — Джейк стер долонею сльозу й пильно поглянув на Роланда. — Ти скористався його голосом, щоб наказати мені йти далі. Я почув тебе.

— Еге ж, я був змушений, — кивнув стрілець. — Але він і сам цього хотів.

— Вампірам він не дістався, — сказав Джейк. — Він застрелився з мого «рюгера», перш ніж вони встигли випити його кров і перетворити на одного зі своїх. Хоча навряд чи вони б це зробили. Найпевніше, роздерли його на шматки і зжерли. Вони були страшенно люті.

Роланд кілька разів кивнув.

— Останнє, що я від нього почув… думаю, він промовив це вголос, хоч я не певен… — Джейк уже схлипував не криючись. Він спробував пригадати точні слова. — Він сказав: «Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї й дістанься аж до верхівки!». А тоді… — Хлопчик пхикнув крізь викривлені губи. — Згас. Як вогник свічки. Пішов у ті, інші світи, якими б вони не були.

Він замовк. І решта не зронили ні слова: панотця вшанували хвилиною мовчання. Потім Едді сказав:

— Гаразд. Ми знову разом. І що нам, у біса, робити далі?