Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Свят, свят, свят, кумасю, — злякано наставила на неї руку мама. — Що ви ото таке кажете?
— О, горе, горе, хіба ж то я кажу? Отці святі, пророк Осія глаголить: «А вигублений буде нарід мій, скараю його після доріг його і заплачу йому після вчинків його» (4, 6–9).
Були темні шепоти, кволе шарудіння, ледь чутно відчинялися двері — хатні й надвірні,— і тоді з сіней било таким холодом, що залітав аж за комин на піч, де я грів свій геть охлялий від дикого голодування хлоп’ячий живіт. Їсти хотілося вдень і вночі, вдома і в школі, на холоді і на гарячій печі, голод був такий страшний і невідступний, що я вже й не пам’ятав, чи було коли таке, щоб не хотілося їсти, а спитати дорослих про це соромився. Ніхто не просив їсти, навіть діти-дошкільнята, бо просити було ні в кого й нічого. Хіба що чужі, які повільними вервечками чорно вигойдувалися з степів і стогнали по-підвіконню: «Хлібця! Їстоньки!» Вони йшли вдень і вночі. Денні, мовби отримуючи силу від небесного світла, хилиталися далі у безвісті, а нічні вмирали коло церкви, біля паламаря, перед зборнею, в глинищах, і сніг до ранку загортав їх невисокими заметами, так що витикалася з них то зсудомлена рука, то розтоптаний опорок, облізла смушева шапка або й частина теплої жіночої хустки. Дідова сусідка баба Бородавчиха, яка знала все на світі, але хотіла знати ще більше, щоранку, взявши ціпочок, обходила всі оті холодні снігові могили і поверталася завжди з тою самою звісткою: «Так я й знала: всі ж, як один, лежать лицем до землі. Як чоловік замерзає, то тільки до землі лицем. А як згоряє, то — до неба. Скільки я тих погорільців бачила — і все ж до неба та до неба. А тут, бач, до землі…»
Сама баба Бородавчиха жила ніби між землею і небом і не знати, за що трималася. Хата нетоплена, порожня, подохли навіть миші, баба не їла нічого вже місяць або й більше — і жила! Моя бабуся Явдоха могла почастувати сусідку хіба що «чаєм», який ми варили з вишневих гіллячок і від якого кишки ще дужче грали марша, але й того, видати, бабі Бородавчисі було досить, щоб якось жити далі та ще й постачати нас новинами і всілякими відомостями.
Ми з мамою Тетяною перебралися від батька до діда Миколи ще пізньої осені, коли чорний Хабло з своєю буксирною бригадою повикачував у селян не тільки хліб, але й пшоно (на кашу для диктатури пролетаріату), горох і квасолю (для зміцнення Червоної Армії), картоплю (для всіх пригноблених і бідних), буряки й гарбузи (для зміцнення колгоспного тваринництва), звичайно ж, соняшники і навіть насіння кавунів, динь, огірків. Батько мій Федір Сміян, голова першого в Зашматківцї колгоспу «Хвиля революції», щоб подати приклад усім односельцям, а також як безпартійний більшовик, здав державі все, що було в нашому господарстві, хата наша стала гола, як бубон, навіть мамині ікони Спасителя, Матері Божої і Миколая-чудотворця батько грозився порубати, і їх ледве врятувала бабуся Явдоха. Там, де була божниця, батько повісив портрет всеукраїнського старости Григорія Івановича Петровського, а мене примусив поприліплювати внизу на стінах обкладинки шкільних зошитів з портретами Станіслава Вікентійовича Косіора і Власа Яковича Чубаря. Після цього мама Тетяна сказала, що не стане жити в хаті з шамашедшим, вхопила мене за руку і повела до діда Миколи. Дід Микола був індус, до синового колгоспу не вступав і, хоч його трусили з особливою жорстокістю, все ж зумів уберегти від Хабла цілу яму з цукровими буряками, яку він підкопав збоку під купою гною, і тепер бабуся з мамою ночами терли по кілька бурячків на тертушку, варили буряковий мед, а тоді «жом» домішували в млинці з кукурудзяних качанів — щоб воно трималося купи і не було гірке.
Обдертими кукурудзяними качанами завжди топили лежанку, тому їх з осені висушували і берегли до самої весни. Тепер качани стали нашим порятунком. Ми з дідом Миколою, по черзі витанцьовуючи на товкачі, товкли качани в ступі, і «крупа» наша була така, ніби вона з сухого паліччя. Та все ж це було краще, ніж курай, лобода, кора з дуба (жолуді поїли ще восени), стрючки з акації або коріння глоду.
Пекла бабуся й на батькову долю, і мама пізно ввечері, щоб застати «активіста» вдома, несла той буряково-качаняний виріб як останній рятунок.