Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
А тоді й до Барановича: «Лазарю, що ж ти мовчиш і нічого не глаголиш?»
Баранович відповів уникливо: «Треба послухати самого Никона патріарха, і коли правда, то так, а коли ні, то й ні».
Він дотримувався правила «не наступати ні на чию славу», намагався не возвишати голосу, проти опального патріарха, але під соборним актом про низложення Никона підпис свій поставив.
Не карайте, то й не покарані будете. Не минуло й тижнів кілька, як у незнаному сільці Андрусові підписано між царем і королем польським мир і читано ту угоду всенародно на царській площі перед соборами для радості можним і чорному люду, бо навіть поганий мир ліпше доброї війни, для нас же то було гірше смерті, бо означало кінець України, може, й навіки. Україну розділено Дніпром між царем і королем, розрубано, мов шаблею, рікою нашої радості й смутку нашого, розокремлено, розполовинено, розтято по живому серцю — і вже не стулиш, не затамуєш крові, не оживиш. Для царя з королем мир, а Україну розтерзано. Збувалося похмуре передвіщення темних людей про те, що з 1666 року настає в землі нашій царство антихриста, «чоловіка беззаконного, сина погибелі» (2 Послання Павла до Солунян, П, 3), кінець же йому прийде хіба що літа 1999, себто через 333 роки.
І під зривисті викрики дяка, що прочитував статті договору, мав я вирушати в невеселу путь до далекої домівки. Думав я тоді: чи є любов на світі, а чи сама ненависть, густа, понура, в низьких заздрощах і в жорстокості споконвічній. Ось його милість Лазар Баранович у хвалі й славі повертається до своєї чернігівської єпархії, яку Московський собор вилучив з-під влади київського митрополита, зважаючи на те, що чернігівська єпархія була «древле за держави князей российских», єпархію возвели на ступінь архієпископії з наданням архієпископу чернігівському Барановичу служити в саккосі — привілей патріархів і небагатьох з митрополитів. А в цей час боярин царський Ордин-Нащокін вирушає з стрільцями на Україну, щоб віддати згідно з Андрусівською угодою Київ полякам, і похваляється при потребі всі інші малоросійські городи випалити і висікти до ссущого младенця. Мав би святитель чернігівський або митрополит київський вийти проти чужої раті і об’явити: «Я візьму в праву руку меч, а в ліву хрест і буду стояти проти ратей обох государів».
Як сказано в Ісуса, сина Страхового: «Не йми віри ворогові твоєму вовіки і не постави його при собі, да нікагда ізринув тя, станеть на місці твоєму».
Дорога текла втомлено, мов ріка. Зненацька став мені перед очима шлях степовий — під розімлілим небом, в зелених латках шпоришу, обкладений по узбіччях припорошеними долоньками подорожника, заквітчаний синіми зірочками Петрового батога, в притемненому сріблі полинів і нехворощі. Шлях володів якоюсь особливою силою для мого степового народу. Він був його піснею і вірою, надією і горем. А мені в цій невеселій подорожі здавалося, ніби всі шляхи моєї землі вливалися в Дніпро, щоб отак втомлено текти з великою рікою в безвість, а до них приклекочували дві споконвічні ріки нашої мученицької історії,— ріка сліз і ріка крові, і ми потопали в них, а коли хто виринав і пробував звестися над світом, його жорстоко вганяли в землю, щоб ні поклику, ні зітхання, ні пам’яті. Чи можна прикликати до себе мертвих, невинно убієнних, воскресити їх і змусити світ до каяття? Вони щезли навіки, але приречені бути свідками нашої честі і безчестя нашого, вони втонули в цій землі, як у чорному бездонному океані, і вітри вишепочують їхні слова.
Які слова ті, про що вони, до кого й для кого? і чи живий я, а чи мертвий, де я, хто і що я?
Був я дружинником князя Володимира і віз у ладьях на Русь нову віру, урочистих ієреїв, пишнотілих дияконис і ромейську царівну, холодну й шорстку, як змія линяюча. До прийняття нової віри наш світ був чистий, простий і радісний, хоч і в засліпленні. Нова віра принесла знання, але ще й пісних святих, неправдешніх великомучеників, незрозумілі чужі слова, пиху, нещирість і ворожість простому життю. і світ наш розполовинився, роздвоїлися душі, двоєдушність стала роздирати нас, бо вдома ми лишалися давніми, а на площі, перед князем, у церкві, перед ієреями, говорити повинні були не те, що в думці, а те, що треба, що велено жорстокими канонами і приказаннями. Тисяча років двоєдушності! Я був тоді серед тих, хто за велінням князя чинив наругу над святинями народу, творив насильства і неправду. Почалося на Київському пагорбі, коли стягували звідти по Боричеву узвозу прив’язаного до кінського хвоста бога Перуна, та й досі не кінчається.