Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Баба Явдоха обшивала жіноцтво з доброї половини Зашматківки, шила спідниці, кохти, жакети. А дід Микола взимку, коли не було роботи в полі й городі, сідав шити чоловікам смушеві шапки. Він так прославився своїми сивими й чорними козацькими шапками, що, кажуть, ніби пошив шапку для самого Нестора Махна, коли той з своєю бандою пролітав по наших краях. Згодом на діда донесли, і його брали в район на допит, але відпустили, бо виявилося, що Махно через Зашматківку перебігав улітку, а хто ж улітку стане шити собі шапку? Коли ми питали діда Миколу про ту шапку для Махна, він тільки покахикував у сиву бороду, прямо не відповідав, тільки зронював наздогад буряків: мовляв, сам батько Махно був чоловік дрібненький, але голову мав простору.
Тепер цю машинку, яка ще недавно годувала і дідову сім’ю та й нашу, цього ще, власне, нового і загадково-прекрасного «Зінгера» треба було засунути в грубий борошняний мішок, мічений великими червоними літерами СМФ — Сміян Микола Федорович, пришити до мішка циганською голкою і суровими нитками міцні поворози, завдати дідові Миколі на спину, зачепивши поворозами за плечі, упевнитися ще раз, що тримається міцно й надійно, — і благословити діда в незнану путь, з сльозами, зітханнями, але й з надіями.
Щоб перейти через Дніпро, дідові треба було б узяти плішню — промацувати лід, але могутній колись мій дід Микола ледь тримався на ногах, залізна ноша за спиною гнула його до землі — де вже тут взяти сил ще й для залізної плішні! Вирішили обмежитися сучкуватою дубовою палицею, бо без неї в дорогу ніяк не можна, до того ж, пояснювала баба Бородавчиха, в Таврії собаки завбільшки з ведмедів і люті, як дияволи. Люди в Таврії добрі, а собаки злі, як ото в нас Табурянка або Хабло.
Я пішов проводжати діда Миколу. Сам був Микола і теж ніби дід, а дід був ніби мною, на краю села ми обнялися й заплакали, бо вже добре знали, що не побачимо один одного більше ніколи, дід сказав мені: «Не треба вже тобі, дитино моя, йти далі, я піду сам», — і пішов у плавні через замерзлий Брідок, побіля Діжиної ковбані, на Забору, а тоді й через Дніпро, цілячись на той берег так, щоб потрапити на пологе місце поміж крутими тогобічними горами, сивими і, мабуть, так само мертвими, як наше село.
І ми стали ждати дідового повернення, лічити замерзлі дні, здригатися від чорних вісток, які приносила баба Бородавчиха. Вмирали вже не сім’ї, а цілі кутки: Бульшівка, Ребринівка, Рогачики, Махтеївка. Мій рідний батько Федір Сміян жив, мабуть, тільки завдяки полум’ю революції, яке горіло в його жилавому тілі і надавало снаги ніби й нелюдської вже. В колгоспній коморі зберігалося зерно на посів. Люди вмирали, але ніхто й у гадці не мав узяти бодай зернину з того нерушимого фонду. Не брали свої, але могли взяти чужі. Комору стерегли колгоспні активісти, батько щоночі бігав перевіряти, чи не заснули сторожі. На всіх була одна стара берданка з двома патронами, але батько вірив, що й такою зброєю вони вбережуть зерно і повесні кинуть його в землю, і воно проросте, зазеленіє, заколоситься.
І тут прийшла вказівка самого товариша Сталіна — забрати в колгоспах також і все посівне зерно, без винятку і в найкоротший строк. Отоді всі ті, хто ще був живий, зрозуміли, що вони вже мертві — коли не сьогодні, то завтра, тільки мій батько зрадів мудрій вказівці вождя, бо тепер не треба було дрижати над тим зерном, держава збереже його набагато надійніше, а коли настане пора весняної сівби, тоді з державних запасів по справедливості виділять для кожного колгоспу стільки, скільки треба посівного матеріалу.
— У нас воно як? — розмахував руками батько. — У нас не люди розтягнуть, так миші потрублять, а в державних засіках зерно буде в цілості й сохранності!..
— О боже, який же дурний мій Федір! — зітхала мама. — і заміж за нього виходила, то знала, що дурний, а тепер виходить — ще дурніший!..
Зима лютувала ще дужче. Замети понаносило такі, що баба Бородавчиха вже тиждень не могла перебратися до нас через дорогу, може, й умерла — хто ж то знав. Поночіло рано. Ми брали двері на всі защіпки, затуляли вікна ряднами, баба Явдоха вибудовувала перед порогом цілі барикади з казанів і рогачів — не так від лихих людей, як для власного заспокоєння.
Коли ж якось пізно ввечері щось торгнуло в надвірні двері, баба, забувши про всі свої страхи, мерщій взялася розбирати барикаду та так хутко, що мама тільки руками сплеснула:
— Що ж ви ото таке робите? Ще станете відчиняти двері.