Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
Але треба зауважити, що такі безумні пориви Іван Василевський переживав винятково рідко, бо його природа назагал — раціональна, іноді до занудності; так, він розраховував копійки, якими володів, з максимальною точністю й ніколи, так, ніколи не позичав ні в кого грошей — ось чому пізніше, взявши позичку в мене, і за двадцять років не спромігся її віддати, відтак створив для себе немалу проблему, хоча життя за ці двадцять років його дечого навчило, тим-то й зумів із того тупеця вигадливо викрутитися; я навіть признав його хід за блискучий, бо не кожному вдається продати свої борги, а ще й боргодавцеві (не лихварю, бо я від нього не лише відсотків, а й самого боргу не вимагав). Отож він, Іван Василевський, у сліпому пориві вибіг через вулицю до миршавого приміського соснового ліска, де було більше сміття, як шишок та глиці, тобто штучного посліду, а не природного, і тут, на стежці, сповільнив ходу, відтак здивувався сам на себе — а чого це він, власне, біситься? Зрештою, цілком безглуздо було б залишати в тому домі свої речі. Окрім того, надходив час заплатити комірне, а коли б утік, то вчинив би як негідник, бо навряд із його речей господарі дістали б якийсь пожиток. Для нього ж речі вартість мали, бо там був весь запас його одежі, а ще книжки та конспекти, які йому потрібні для навчання, — бувши людиною раціональної вдачі, він купив кілька підручникових книг, щоб мати їх під рукою. Ні, рішення втекти варто визнати за безумне; зрештою, нічого ж страшного не сталося. Нехай Людмила чинить свої круті-верті, але це зовсім не значить, що має їм улягати. Помилку вчинив лише в одному: кілька разів відповідав на її закличного усміха, отож треба більше того не робити і якийсь час менше бувати вдома — оце, здається, і все. І він подивився між убогі, покорчені, частково всохлі (бо як рости їм на такому смітнику?) сосни, очі його по-недоброму примружилися, а на вуста лягла вже описана зневажлива всмішка. Не загас до кінця в ньому й мисливський вогник, хоч цього разу запакував його в капсулу, ще й задраяв місце, через яке вогника до капсули вганяв. Тим-то до нього підійшла на рахітичних ніжках цілком хирлява думонька, схожа більше на ляльку з театру, ніж на живу істоту, і, моргнувши тричі вирячкуватими очицями, сказала:
— А що було б, коли б на круті-верті піддався? Га?
О, це варта уваги ситуація, і він ту думоньку (мисленно, звісно) погладив по голові, адже відповідь на це запитання ходила по домі й обійсті, де він оселився, худа, нікчемна, кадила цигарку за цигаркою і хоча говорила суржиком, але зовсім не дурні речі. Та відповідь мала на обличчі алкоголічну маску і звалася Аркадієм Пастухом. Відтак він, Іван Василевський, подумав, що він утравлений у цю історію волею того, котрий зачинає, веде, творить і завершує всі ігри, тобто якийсь невідомий господар Грального дому виявив до нього милосердя і послав на догоду не лише тих, хто запропонував йому партію, а й попередження через вуста Аркадія Петровича Пастуха, адже позиція цієї персони не самодостатня, а знакова і позначає щасливий вислід усієї історії тоді, коли б він на круті-верті піддався. Але такого щастя собі Іван Василевський не бажав, бо, як усі тугодумні (але й розумні) істоти, гадав про себе вище від тієї мірки, яку йому відміряно Долею, чи господарем Грального дому, чи розпорядником безумств цього світу.
І тільки тепер Іван помітив, що він не просто ходить туди-сюди вузькою стежкою між куп покидьків і майже обдертих з кори сосон (принаймні до тієї висоти, куди сягає рука людської істоти бешкетливого віку), а й палить одну за одною цигарки, і зовсім не курить, як наполягав свого часу писати Борис Антоненко-Давидович, а таки палить, чи смалить, чи кадить, чи пихкає і пахкає, бо курити — акт мирний і спокійний, коли мало вогню та й диму, а в його дійстві було таки немало вогню й диму, тож здавалося, що всі ці купи сміття почали сморідно диміти, а Іван, творець цього диму, ще й прицмакував, отже, пихкав і пахкав.
І він раптом засміявся, бо в ньому прокинулося, правда, ще вельми легке, як укол голкою чи отим пробильцем, якого вживають, коли беруть у поліклініці аналіз крові, бажання помсти, а що був на такі речі здатний, уже достатньо говорилося. І саме це його до решти заспокоїло. З огидою виплюнув недопалка, бо в роті стало гірко й терпко від нікотину, і недопалок упав на одну із сміттєвих куп. Відтак Іван різко розвернувся й рушив назад, цього разу побачивши вулицю з іншого боку. На ній було повтикано кілька постатей, усі в чорному, і через ранішнє освітлення й ці постаті здавалися стовбурами опалих дерев або ж чорними хромованими гусеницями, які люблять пожирати вільшане листя. Недопалок же його втрапив на паперину, яка почала легенько тліти, відтак спалахнула, похитала вогником, що почав хапати повітря, а не знайшовши поживи, змерх, залишивши виїдений у напівмокрій бібулі чорний зигзаг.