Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
Але, попри все, напруження, яке відчув у перші дні свого тут перебування, не зникало. Це було щось тонке, майже непримітне, тому здобутий мир нагадував усе-таки спокій передгроззя. Не раз Іван Василевський признавався собі, що чогось очікує, бо його сторожові пункти лишалися невідпружені. З одного боку, це турбувало, з другого, творило затамований інтерес, менший, як при мисливському вогнику, але чіпкий. За одного з передсонь признався собі ще в одному: йому хотілося розгадати таємниці цього дому, а що вони існували, не сумнівався. З Федьом Салом більше не розмовляв, але часом відчував на собі його погляд — той ніби стежив за ним; він сам стежив за господарями, вони стежили за ним і одне за одним, отже, свої Сфери, хоч і на позірному рівні, з’єднували. І він силою змислів, які в нього не були затуплені на противагу розумові, відчував, що війна таки має початися, відтак у ньому спалахувало (що дивувало) незбагненне завзяття: всі вони, всі, всі — господар із господинею, і Людмила з ним, і навіть Федьо Сало, який ніби цілком вийшов із цієї Сфери, — до чогось готувалися, причому на рівні, можна сказати, прочуттєвому.
Неділями, при яскравому сонці, Людмила виходила у двір із мольбертом, галетою, фарбами, розташовувалася якраз проти Іванового вікна й малювала осінні пейзажі. Хлопець стояв на деякій відстані від вікна й дивився. Людмила уваги на те не звертала, захоплена творенням, але йому здавалося, що це зумисна демонстрація і що вона чудово знає, що з дому він за нею стежить. І він стежив, хоча напередодні щоразу давав зарік цього не чинити. Допомагали їй Пес та Кіт: Пес улягався поблизу й пильно дивився, тільки вряди-годи відриваючись до своїх бліх; Кіт же сідав на ґанку й палив до неї очима. Інколи ставав нахабніший, стрімко збігав зі сходинок, перебігав двір і стрибав їй на плече. Тоді Людмила сміялася, повертаючи в Іванів бік того профіля (в кожної людини їх два різні), який був у неї привабливіший. І це видиво розсміяної дівчини з чорним котом на плечі захоплювало й жахало Івана Василевського…
Водночас остережні пункти в ньому не дрімали, він добре знав (бо відчував), що магія супроти нього таки твориться, і тут Аркадій Пастух мав повну рацію. Відтак риштунки на його грудях миттю замикалися, а на вуста лягала зневажлива всмішка. І Людмила завжди відчувала зміну його стану, бо стривожено напівоберталася в його бік, нагадуючи лякливу лань.
Таїсія Іванівна ніколи не підходила подивитися на доччине малювання. На працю не ходила, але з раннього ранку до пізнього вечора товклась у домі: всі звуки, які чув, долинали від того порядкування: прибирання, совання меблею, дзвін посуду й каструль, глухе поторохкування відра, звуки від прання, звуки вогню та води, шипіння закипілого і збіглого. Випране потім вивішувалося на шнуркові, що тягся через двір. Кіт на той час покидав Людмилу й бігав за старшою господинею, невідь-чому відчуваючи й виявляючи незвичне збудження. Для Людмили Таїсія Іванівна завжди залишала просвіт, щоб не затуляти їй краєвиду, інколи на наказ дочки щось перевішувала — оце й була вся її увага до доччиного захоплення.
Аркадій Петрович чинив інакше. Ставав оддалік і часом щось казав падчерці; тоді вона гнівалася й кидала через плече увіч різкі слова. Аркадій Петрович похнюплювався й покірно відходив, з чого Іван Василевський зробив висновка: ці двоє між собою не миряться — це невідь-чому справляло йому задоволення. Але перед його мисливським позиром не сховалося, що ці двоє також мають поміж себе з’єднання, а якось йому спало на думку: чи не закоханий часом Аркадій Пастух у падчерку? Бо коли б це було так, недов’язані нитки легко зв’язалися б: принаймні це пояснило б, чому Пастух віднаджує квартирантів, коли мати з дочкою їх принаджують. Тоді в його, Івановій, тугодумній свідомості виростала, як стрічка, фраза Феді Сала у відповідь на його запитання: «Це скоро сам узнаєш!» — відтак дальше його пояснення можна вважати за камуфляжне. Але фактів на підкріплення цього здогаду Іван не мав, хіба той, що Людмила виразно відсторонювалася вітчима, а без фактів (такий уже він був чоловік) Іван не дозволяв собі судити, можливо, тому, що цілком був позбавлений творчої фантазії. Але цю думку не відганяв, бо її покріплювало ще й запевнення Аркадія Пастуха, що він «двадцять разів і їден» покидав цей дім, але щоразу повертався, бо тут зав’яз. Зрештою, коли б у цьому було все чисто, то навіщо Людмила малювала Аркадієвого портрета, який потім був вижбурений під ліжко, а не повішений з пошаною десь у вітальні (ця думка вже приходила до нього давніше, тут він її повторив), коли б ставилася до Аркадія Петровича як до батька.