Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
І ось останньої погожої неділі (потому погода таки змінилася, а з нею і їхня ідилія) Іван Василевський помітив, що Людмила перша зрадила їхню відстороненість, бо, малюючи, раптом різко обернулась до його вікна і всміхнулася тією милою всмішкою, яка її напрочуд прикрашала. Але реакція в нього з’явилася неадекватна, притому аж така, що він сам схарапудився — увіч себе відчув звіром. Ні, не тим, який, уникаючи мисливця, мчиться світ за очі, не розбираючи напрямку (як це вчинив, приміром, легковажним Федьо Сало), а звір, який сам вийшов уполювати мисливця. Дивний холод наповнив його тіло, очі примружилися, і в них засвітилося по жовтій лихій іскрі; йому навіть здалося, що й хребет покривається жорсткою щетиною, а на пальцях виростають пазурі. І хоча Людмила не могла його побачити за склом, бо й тепер стояв віддалено, але мимоволі сахнулася, хоч переляку на її обличчі не помітив, хіба що усмішка згасла.
Отоді й злякався сам себе, бо досі визначав свого інтереса за спортивного (подивитися, що вийде і як усе чиниться), але приявності в собі звіра ніколи не завбачував. Можливо, подумалося, його вкинув йому в нутро його звіроподібний вітчим і тільки тепер той виріс, адже при Івановій вдачі все в ньому проростало повільно; зрештою, навіть таємні знаки розмови з Аркадієм Пастухом він розгадав майже місяць по тому, так само й розмови з Федьом Салом. Але за цей спалах не розкаювався, принаймні на змисловому рівні попередив Людмилу, щоб вона покинула свої круті-верті, хоча через малодосвідченість не підозрював, що такі речі можуть дівчину ще більше запалити, ніж охолодити, бо не раз у природі дівочій — летіти на вогонь.
Але цієї миті похвалив себе, як учиняв завжди, коли з’являв рішучість. Страх швидко вимився, але в кімнаті залишатися не мав сили. Зирнув ще раз у вікно, де між ворухких білих простирадел та наковдреників натхненно мотала пензлем повернута до нього не в профіль, а цього разу спиною дівчина; перевзувся з капців у черевики і рушив із дому, а коли проходив повз Людмилу, буркнув привітання, не подивившись ані на неї, ані на її малювання. Відтак висунувсь із двору і поколивався порожньою вулицею, помітивши раптом (і це було для нього відкриттям), що всі дерева на вулиці цілковито голі, а на землі розіклали яскраво вистелені кола, які сяяли в сонці особливим тлінним світлом. І так само, тільки чорного тушшю, лискотіли стовбури.
І йому раптом захотілося вимкнути свідомість, погасити в голові думки, тобто зупинити мислительну машину, відтак забути навіки той дім за спиною і його дивних посельців, а передусім дівчину, що, можливо, й досі натхненно малювала вулицю і голі, як чорна гусінь, дерева, і кола листя під ними, і самотню набурмосену постать, яка вже не йде, а тікає, навіть раз напівобернулася. О, забути б усе це, забути власні речі в тому домі, конспекти й книжки, забути б свого мисливського інтереса, забути напругу, яка не переставала жити в тому домі й гостро прочувалася, і йти, іти, іти, невідь-куди і невідь по що, йти доти, доки обірветься, власне, зіслизне з його тіла останній мацак, якими, попри небажання, все-таки обкрутився, і вони, ті мацаки, трохи ввігнали йому до крові своєї трути. Тоді історія, яка тут започаткувалася, не відбудеться, бо попри того звіра, який у ньому пробудився, жив у нутрі інший — маленький Страшко з очима лані, з вухами лані, переляканим ротиком і з роздутими від зворушення ніздрями — отой Страшко, який стукав йому зігнутим бубликом пальцем по черепі й проказував: «Найкраща історія — та, яка не відбувається! Не влізай! Не влізай! Не влізай, недоумку, щоб не плакав і не рвав собі волосся! Чудові історії саме ті, які вчасно обриваються і не здійснюються!»
Майже біг, і йому нестерпно хотілося озирнутися. І хоч як стримувався, але таки озирнувся. І чи, може, сонце так падало, чи щось удіялося з його зором, але побачив хату з роздутими стінами та дахом, притому аж так, що перетворилась у прозору кулю, і в тій Сфері повзало три велетенські, чорні, із хромованим тілом гусениці, саме такі, які заводяться на вільшаному листі.