Квентін Дорвард

— Це мій обов'язок, — сказав Квентін, — коли життя вашої величності буде в небезпеці.

— Певна річ, я й не гадаю інакше, — сказав король. — Яка мені користь убивати зухвалого солдата? Коли б це був коннетабль граф де Сен-Поль, справді… — Тут король перепинився, немовби схаменувся, що сказав зайве, а потім промовив сміючись: — Ось наш зять, Яків Шотландський[117], ваш король Джеймс, Квентіне, заколов Дугласа, коли той гостював у нього в королівському замку Скірлінг.

— Стірлінг, — виправив Квентін, — коли це завгодно вашій величності. З цієї справи вийшло мало добра.

— Ви називаєте замок «Стірлінг»? — промовив король, пустивши повз вуха останні слова Квентіна. — Гаразд, хай буде Стірлінг — назва не має значення. Але хоч я і не бажаю лиха цим людям… ні, їхня смерть мені не потрібна… проте, може, вони ставляться до мене зовсім інакше. Я покладаюся на твій аркебуз.

— Я чекатиму на сигнал, — сказав Квентін, — але…

— Ти вагаєшся, — зауважив король, — кажи, я даю тобі повне право. Від таких, як ти, іноді можна почути цінну пораду.

— Я тільки наважуся сказати, — відповів Квентін, — що коли ваша величність не йме віри цьому бургундцеві, то мене дивує, чому ви дозволяєте йому наближатися до вашої особи, та ще й сам на сам.

— О, заспокойтеся, пане зброєносцю, — сказав король. — Деякі небезпеки, коли ми зневажаємо їх, зникають, а коли виявляємо страх перед ними — збільшуються, і тоді загибель неминуча. Коли я сміливо підходжу до сердитого пса й лащу його, то десять шансів проти одного, що я заспокою його; коли ж я покажу йому мій страх, то він кинеться на мене й розірве. Я буду щирий з тобою: я дуже хотів би, щоб цей чоловік повернувся до свого нерозсудливого государя, не маючи зла проти мене. Через це я й іду на риск. Я ніколи не боюся поставити на карту своє життя задля блага мого королівства. Іди за мною!

Людовік повів молодого лейб-гвардійця, до якого він відчував особливу прихильність, через потайні двері, якими він сам увійшов до зали, і, вказавши на них, сказав:

— Той, хто бажає мати успіх при дворі, мусить знати всі ходи й виходи, потайні двері й сходи, всі ями й пастки в палаці, так само як і головні ворота та парадний вхід.

Пройшовши заплутаними переходами і коридорами, король привів, нарешті, Дорварда в невелику кімнату з готичним склепінням, де стояв накритий на трьох стіл, готовий до обіду. Кімнату було вмебльовано просто, аж наче бідно. Тільки буфет з розставленими в ньому золотими і срібними тарелями та різним посудом був єдиною річчю, гідною стояти в королівській їдальні. За цим буфетом Людовік і поставив Квентіна Дорварда. Обійшовши кімнату й пересвідчившись, що вартового не помітно за цим прикриттям, він дав йому останній наказ:

— Пам'ятай слова: «Шотландіє, — вперед!» — і ледве я встигну вимовити їх, одразу вискакуй з-за прикриття, не шкодуй кубків і чарок і стріляй в Кревкера… Коли промахнешся, кидайся на нього з ножем, а ми з Олів'є впораємося з кардиналом.

Сказавши це, він голосно свиснув, і на порозі з'явився Олів'є, який був не тільки цирульником, а й камердинером, і взагалі виконував усі обов'язки, що безпосередньо стосувалися королівської особи. Тенор його супроводили два старі чоловіки, що були єдиними служниками при королівському столі. Коли король сів на своє місце, в кімнату ввели гостей, і Квентін, стоячи в засаді, хоч і невидимий сам, міг добре бачити всі подробиці цієї зустрічі.