Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Незабаром група вершників виїхала з околиць селища у відкритий степ, полишивши позад себе хлопчаків та юнаків.
Токай-іхто, не вагаючись, показував дорогу своїм трьом супутникам. Кожний пагорок, кожний кущик, кожний струмочок, майже кожний жмуток трави були йому тут знайомі.
Лише як сонце почало сідати, вершники зупинились і отаборились на ніч. Коли Токай-іхто, маючи вартувати другу половину ночі, прокинувся, то по зірках визначив, що була година після півночі. Він підвівся і тихенько наблизився до Хитрого Бобра, який лежав на горбі і спостерігав за плоскогірною долиною.
— Зміна! — звернувся вождь до воїна, але той зовсім не збирався вставати: він не стомився.
— Залишимось удвох, — запропонував Бобер. — Я маю тобі щось сказати.
Токай-іхто ліг біля нього.
— Гарка! — назвав Бобер на ім'я свого товариша юних років, що прозвучало як далекий відгомін хлоп'ячої дружби. — Чого ти не настояв, щоб тебе супроводив великий загін воїнів? Адже у форті на тебе чатує Червоний Лис!
— Ти знаєш, де тепер потрібні наші чоловіки. Генерали Кастер і Бентін проходять з своїми довгими ножами через наші прерії, і ми повинні зустріти їх. Боротьба дакотів — остання боротьба червоношкірих. Якщо нас поб'ють, це буде перемога над усіма червоношкірими. Воїни дакотів зараз не можуть змінити свої плани, щоб оберігати сина вигнанця, мов маленьку полохливу дівчинку.
— Замовкни, твої слова бентежать мене. Чи не краще було б тобі боротися разом з нами біля Біггорна проти Кастера, аніж дати тут себе убити? Скажи мені принаймні, що я повинен робити, коли тебе зрадять довгі ножі?
— Не можу тобі нічого на це відповісти, бо теж не знаю, що станеться. Але дозволяю залишитися у прерії, поки я перебуватиму у форті.
— Добре, дуже добре! Ну, тепер я признаюсь тобі в чомусь, Токай-іхто.
— В чому?
— Я попросив Та, танку-йотанку дати мені двадцять воїнів і домовився з ними. Вони чекатимуть на мене по той бік Маніатанки, щоб допомогти мені й тобі… в разі потреби.
Якусь мить вождь помовчав.
— Ви не зможете напасти на блокгаузи, — сказав він по тому, і в голосі його забриніли якісь дивні нотки, ніби він чогось не договорював. — Блокгаузи тепер міцно укріплені. Якщо вже справді мене зрадять, то спробуй пробратися і потай звільнити мене.
— Хуг. І вбити Червоного Лиса!
Вождь нічого не відповів.
Нічна розмова на цьому закінчилась. Але Бобер не пішов спати. Він лишився з своїм вождем І другом дитинства вартувати до кінця ночі і тихо наспівував бойову пісню дакотів, що навіть перед смертю не кинули один одного:
Пісня завмерла в сутінках.
На світанку обоє друзів подалися назад до своїх супутників, і маленький загін вирушив далі. Другий і ще половину третього дня їхали індійці на своїх витривалих диких конях, поки не наблизились до форту.
Вершники зупинились за вигином річкової долини, де їх навряд чи могли помітити з військового поста. Вождь залишив тут Бобра, а сам виїхав з обома радниками на вершину пагорба, з якого вже добре було видно форт.
Токай-іхто побачив на власні очі те, що йому вже було відомо з донесень розвідників про відбудову форту. Білі люди швидко ліквідували шкоду, якої їм завдав одчайдушно-сміливий вчинок Токай-іхто. Обидва відбудовані блокгаузи стояли майже на тому самому місці, що й раніше, тільки ще більші й просторіші. Також і вишка стриміла знову, тільки тепер вона вже була відокремлена від будинку коменданта. Води річки більше не сягали до частоколу; вони повернулися назад у своє русло.
З форту доносився невиразний гамір, важкі кроки, тупіт копит, вигуки. Для посиленого гарнізону навряд чи могло знайтися місце всередині огорожі. Але, незважаючи на це, певно, вважали необхідним розмістити усіх людей і тварин у форті. Дакоті навіть здалося, що він почув, як заскрипів замок у воротах, що виходили на захід. З скреготом розчинилися ворота, і з двору виїхали вершники. Вождь дакотів навіть на віддалі одразу впізнав стрункого сивоволосого майора на його прудкій рудій кобилі; недалеко від нього їхали три офіцери; лише одного з них знав індієць: Антоні Роуча. На лейтенантові вже знову була нова, бездоганно підігнана уніформа.
Майор Сміт пустив свою руду кобилу легким галопом і виїхав з трьома супровідниками на вершину горба. Він привітав вождя.
— Ми прибули на запрошення довгих ножів, — повагом відповів дакота. — Майор Сміт знає про розмовляючий папір, який йому послала рада дакотів через розвідника Тобіаса. В ньому було одне питання.