Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Замислившись, Горішній ледве не зіткнувся на тротуарі з юнаком у сірому капелюсі. Запитав:
— Скажіть, будь ласка, як пройти до міліції?
— Ви проминули вже. Он позаду провулок за гастрономом, третій будинок ліворуч.
У просторій, напівпорожній кімнаті з дерев’яним бар’єрчиком посередині, двоє міліціонерів грали в шашки. Один з старшинськими нашивками на погонах обернувся на скрип дверей.
Горішній запитав, чи працює в ранівській міліції Петро Кушнір та де його можна бачити.
Міліціонери переглянулися.
— Старший лейтенант Кушнір — заступник начальника райвідділу. Але його зараз немає, — Помітивши, що відвідувач розгубився, старшина співчутливо поцікавився: — Вам до нього особисто? Ви, мабуть, приїжджий? Здалеку?
— Не те щоб здалеку, але й нетутешній… Поговорити мені з Кушніром треба.
— Якщо в службовій справі, доведеться зачекати до завтра. Неділя сьогодні, самі розумієте. Старший лейтенант відпочиває. Законно. Вихідний день.
— Не можна мені чекати. Сімдесят кілометрів їхав, щоб з Кушніром зустрітися, — тихо сказав Горішній. — Покличте його, товаришу старшина, або дайте його домашню адресу. Кушнір мене знає…
Старшина рішуче зсунув долонею шашки на стіл.
— Побіжи, Приходько. Тут недалеко. Побіжи, — повторив він. — А ви, громадянине, сідайте. Якщо Кушнір дома, то через десять хвилин буде тут.
Чекати довго не довелося. Незабаром у коридорі почулися важкі кроки. У двері боком протиснувся кремезний офіцер у міліцейській шинелі. На широких плечах біліли погони, чорна шапка-вушанка з кокардою була хвацько зсунута на потилицю. Звислими вусами, всією постаттю, що дихала силою і здоров’ям, він схожий був на запорожця з картини Рєпіна.
— То хто ж тут хотів мене бачити? — густий розкотистий бас заповнив кімнату. — Ви, громадянине? Ну, прошу, прошу, заходьте ось у ці двері, в червоний куток. Тут і поговоримо.
Кушнір розстебнув шинель, відсунув ліктем підшивку газет, що лежала на вкритому кумачевою скатертиною столі, неквапно покрутив рудуватого вуса.
— Що сталося, чоловіче?
— Не впізнали мене, товаришу старший лейтенант? — запитав Горішній.
— Чекай, чекай… Десь я тебе справді бачив. Чекай…
— У яру біля хутора Вербці у сорок четвертому. А вдруге — у слідчого…
— Горішній? Невже ти? Отак змінився… Був хлопчисько, зелений, а тепер як вимахало тебе… Здрастуй, друже, здрастуй! — Кушнір тряс Грицькову руку з щирістю людини, що зустрілася з давнім знайомим. — Сідай сюди. Розказуй. Як живеш, що поробляєш? На нафтопромислі оператором? Вже одружився? Ну, молодець. Давненько ми з тобою не бачилися, давненько… А яр під Вербцями пам’ятаю, — волохаті Кушнірові брови зійшлися на переніссі, погляд став колючий, чіпкий. — Не пощастило мені там, застукали-таки виродки. Коли коня підо мною вбили, не встиг з сідла скочити, ногу кінь притис. Поки виборсався, вже мене автоматами в спину штурхають. Накинулися, як вовки. Колючим дротом руки скрутили. Вночі я той дріт… — Кушнір склав докупи важкі, наче гирі, кулаки, поворушив ними. — І поповз у кущі… Бандити хропуть біля багаття, а вартовий їхній стовбичить майже поряд. Все одно, думаю, втечу, дідька лисого тепер ви мене втримаєте. Тільки подумав — тебе вгледів. Сидиш під деревом, гвинтівка в руках. І дивишся на мене, ніби закоханий. Правду кажучи, похололо в грудях. Ну, думаю, зараз закричить, шмаркач, або просто торохне впритул. А ти молодчина. Виручив.