Таємниця підземної галереї
- Автор: Колин Владимир
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Таємниця підземної галереї». Краткое содержание книги:
Основна дія розгортається в Констанці.
Відважний антифашист Павло Мунтяну через прохід, що утворився внаслідок струсу шарів грунту після бомбардування, пробирається в підземну галерею і бачить у темряві невідомого чоловіка, який тут же таємниче зникає. Юнак пильно оглядає підземелля і потрапляє в потайну комірку, де знаходить рацію і скриню з радянськими грішми.
Хто ж такий цей невідомий, який обладнав собі схованку під землею? Друг він чи ворог?
У місті точиться запекла боротьба проти фашистського гніту, якою керує підпільна група комуністів, і для успіху цієї боротьби конче потрібно розкрити таємницю підземної галереї.
В боротьбі з підступним ворогом робітники-підпільники виявляють справді нечуваний героїзм, кмітливість і винахідливість.
Твір користується великою популярністю в Румунії. Немає сумніву, що його прихильно зустріне і радянський читач.
— Горе вам щось казав про Павла? — спитала мимоволі.
— І він, і твій нещасний татко, обидва розповідали. О, батькове серце…
— А чи сказали вони, що Горе хоче змусити мене вийти за нього заміж?
Аделаїда здригнулась і глянула на неї з острахом, ставши схожою на скривджену дівчинку з блакитними очима. Султана пошепки розповіла їй про золоту сережку, про клятву біля моря, про ненависть Горе і злобу Чунту. А море гуло і стогнало.
Аделаїді здалося, що вона почула давню любовну історію — з ревнощами, інтригами та неподіленим коханням. Витерла сльози білою мережаною хусточкою.
— І мене наставили тюремницею… Мене, — прошепотіла знесилено.
Уже смеркало, вечірні сутінки оповивали сумну кімнату з старими меблями. Султана заспокоїлась і пошепки спитала:
— Ви допоможете мені, правда ж?
Аделаїда мовчки пригорнула її до грудей. Усе відбувалося так, як і передбачав Горе. План його був простий і хитрий: одним пострілом він хотів убити двох зайців.
20. ОБЛАВА
“Піду, — думав Павло. — Хай що буде! А може це безглуздо самому лізти у вовчу пащу? Почекаю ще хвилин п’ять…”
— Ех, любов, любов! — зітхнув дядько Янку, вважаючи, що небіж переживає за Джетою.
Час минав повільно. А солдати все стовбичили на вулиці, наче вирішили зостатися там до кінця війни.
“Що робити? Мені довірили таку справу, а я тут гаюся…” В голові було порожньо, і хлопець нічого не міг придумати.
Раптом десь зафурчала машина. Павло визирнув з-за паркана і побачив таксі, що зупинилося неподалік. З нього вийшла жінка з дитиною на руках і якийсь старшина. Вони розрахувались, і автомобіль уже мав рушити.
— Бувайте здорові! — гукнув Павло і вибіг на вулицю. Збентежений дядько не встиг і рота розкрити.
— Куди тобі? — спитав водій.
— Боже милий, — заговорив Павло, — ця облава ще не скінчилась! Пане шофер, будь ласка, їдьте швидше, бо в мене вмирає дитина… Скоріш на вулицю Штефана Великого, мені до лікаря. Я пригнуся і ляжу, тільки не зупиняйтесь біля солдатів, а то запізнимось… Дорога кожна хвилина!
— А що з дитиною? — спитав шофер, уже літній чоловік, і глянув на Павла карими лагідними очима.
— Не знаю! Ледве дихає… Мерщій, добродію, швидше!
— Гаразд, лягай у машину! У мене документи вже перевіряли! — мовив водій.
І вони рушили. Обидва мовчали. Перед цепом солдатів машина уповільнила хід, але не стала.
— Ви ж оце зупиняли мене, — сказав шофер, висунувши голову у віконце.
— Проїжджай! — гукнув офіцер, і солдати, розступившись, пропустили авто.
Машина летіла бруківкою, наче якась перелякана істота.
— Спасибі вам, — прошепотів нестямно Павло.
— А велика дитина? — поцікавився шофер.
— Три роки, — відповів юнак. — А на вигляд можна дати й чотири…
— Може, ще видужає!
Час від часу натикалися на варту, хвости трамваїв та автомашин. Водій, обминаючи їх, звертав на бічні вулички, і вони їхали далі.
— Не пам’ятаю я ще такої облави, — говорив він. — Мабуть, когось шукають?
— Хто його знає… — відповів Павло.
Через віконце побачив у вітрині годинник, — за три хвилини одинадцята. А об одинадцятій він мав зустрітися з Сандою.
— Прямо вперед. Номера я не пам’ятаю…
Коли місце зустрічі було вже недалеко, попросив водія зупинитися.
— Мені чекати? — спитав той.
— Ні, ні, не треба. Я поїду назад лікаревою машиною… Дякую від щирого серця!
— Щасливо!
Автомобіль рушив. Павло відразу ж помітив Санду. Під пахвою вона тримала великий коричневий портфель.
— Як ти пробрався? — спитала занепокоєно дівчина. — Адже все місто оточене…
— Мовчи! Давай сюди…
— Ось, — мовила дівчина. — Тут два пакунки… Щасливо тобі!
Вони потиснули одне одному руки, і Павло швидко попрямував уперед, щоб відвернути од неї біду. “Бач, і зустрілися! — подумав собі. — А вважав, що вже ніколи не побачу…” Озирнувся. Дівчина обернулася й собі. Павло кивнув їй головою, посміхнувся і пішов далі. Портфель був уже не такий важкий, як це здалося в першу мить. Юнак збагнув, що то він дуже боявся за Санду. А тепер на душі полегшало. Почав стиха насвистувати.
“Невже солдати оточили й вокзал?” — подумав собі. Але відчуваючи, що ніяка облава йому вже не страшна, йшов уперед, сповнений буйної радості.
Було жарко. По небу повзли важкі, білі хмари. Навколо було тихо, все завмерло, наче чогось вичікуючи. Час від часу проїздила військова машина, здіймаючи за собою куряву.
Не побачивши перед вокзалом жандармів, Павло вирішив, що облава вже скінчилась. З квитком у руці вийшов на перон і сів у вагон третього класу, середній у поїзді. До відходу ще лишилося чверть години. Вибравши порожнє купе, він поклав портфель під лаву і сів.