Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема вже на цім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень та й кажу:
– Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.
А піп:
– Хіба він помер?
Так я схаменувсь та й кажу:
– Не я це вам казав, це, мабуть, казала моя душа!
Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знайомий і сказав, що та рота, де служить мій син, теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, і пішов у Романкову; думаю собі: «Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать». Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь – багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою собі біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:
– А чого тобі треба, чоловіче?
– А що, – кажу, – нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?
– Нема, – каже, – помер.
– Коли ж він помер? – питаю, неначе і не жаль мені його.
– Піди, – каже, – у канцелярію, то там тобі скажуть.
Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:
– Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.
Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору – аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма, що вдень… Дивилось-дивилось та й каже:
– Сидоре, твоя жінка вмерла!
Схопився я, як скрикну:
– Щезни, не ходи до мене: цур тобі!
А воно:
– Ще раз, – каже, – до тебе прийду! – та й щезло.
Перехрестився я, стою як опарений, коли чую – щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь, – біжить менша дочка.
– Ідіть швидше, тату, – каже, ледве переводячи дух, – глинище матір задавило.
Прибіг я до глинища – вже одкопали; дивлюсь – лежить моя жінка нежива.
Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.
– А втретє ще не бачив? – спитав я Сидора.
– Ні, – каже, – ще не бачив.
Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:
– Грицьку, наш мірошник дуба дав.
– Чи справді? – кажу. – Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.
– Е, на тім тижні, – каже, – а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно.
Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу – вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.
– Увечері, – каже, – тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: «Запряжи кобилу, та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з Святими Дарами».
– Нащо, тату? – спитав.
– Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру…
– Бог з вами, тату! – кажу. – Що це ви вигадуєте?… Ви ж, хвалити Господа, здорові.
– Роби, – каже, – що тобі кажуть: як вмру без покаянія, то на твоїй душі буде гріх.
Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь – батько сидить на покутті, вже й сестри, що заміжем, поприходили. Глянув на його батюшка та й пита:
– Що це з тобою, Сидоре?
– Сьогодні вмру, – каже, – висповідайте і запричастіть…
– Бог з тобою, Сидоре! – каже піп. – Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так, – каже, – не можна, гріх!
– Як збрешу, батюшко, – одказує батько, – то буде мій гріх, а як я умру, то буде і мій, і ваш!
Звелів нам піп повиходить з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо віри, щоб він вмер.
Одімкнув батько скриню, витяг капшук з грішми та й каже нам:
– Нехай хата достається меншому, тобі, – каже до мене, – двісті рублів на будову, а сестрам по п’ятдесят. Живіть, – каже, – як і жили, чесно, не забувайте батька й матері, то й ваші діти вас не забудуть!
Сів біля столу та й став згадувать про Івана.
– Сьогодні, – каже, – побачусь з ним!
Так розказує, неначе здоровий. Коли разом як зітхне та руку до серця притис і пильно на нас споглянув; далі зітхнув удруге та й схилився на стіл; до його – неживий! Лікар казав, що у покійника була якась хороба у серці.