Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– А чого ж ти, сучий сину, проти такого великого празника надумав женихаться? Бач – найшов урем’я! Може, справді Біг попустив сій проклятій видюзі зробить тобі яку капость? Даром, що вона доводиться мені сестрою.

– За що ж, тату, вона сердиться на вас?

– За що? А от за що… Вона, звісно, відьма, а відьми завсіди ходять до людей доїти корів. От вона задумала – сьому вже років п’ять буде – і до мене ходити та видоювати молоко. Бо уранці, було, як піде твоя мати доїти, то молока не надоїть ні крапелиночки, тільки що одна кров так і дзюрчнть. Я здогадався, що се унадилася до нас якась відьма. «Постій же, чортове сім’я, – подумав я, – провчу я тебе, як шкоду робити». От настала ніч. Я надягнув свитку, виломив осикового кілка, пішов у хлів і, прикрившись бороною, сів у кутку. Що так треба робити, я се чув не раз од старих людей… От я сиджу і чекаю, коли вона прийде. Не посидів довго, аж дивлюсь – іде якась жінка у білій сорочці з дійницею на голові, а волосся в неї розпущене. Я спершу злякався, а опісля подумав: я ще молодий, силу таки маю, да у мене ж і коляка добрий… От тільки що вона стала доїти корів, а я з-під борони та зо всього розмаху як гугупну її по плечах, а далі вдруге, втретє… Батечку! Вона, упустивши дійницю, як заскавчить, як заголосить та давай прохатись: «Не бий мене, голубчику, не буду і довіку й до суду сього робить! Пусти! Не бий!..» А я не перестаю та все-таки пережу її, а опісля, утомившись, взяв за волосся, вивів із хліва і тільки що хотів допитуватись, хто вона, аж зирк – так се моя двоюрідна сестра Степанида! «Що се ти здумала, – кричу на неї, – та я тебе зараз вірьовками зв’яжу да завтра чуть світ у суд і відправлю!» Вона заголосила: «Прости, мій братику, не вези мене у суд. Ти і так мені всі ребра переламав!»… Ну, як би там не було, а все-таки своєї рідні жаль. Узяв та й пустив її, сказавши, щоб вона у мій двір ніколи не показувалась, а про те й забув, щоб було взяти з неї присягу нікому не творити відьомських капостів… Ну, вже опісля того разу вона ніколи не приходила доїти моїх корів… Дак бач, що я твоїй тітці зробив. Може, вона за се самеє і поклялася нам відомстити. Може, Біг і не допустить видюзі насміяться над чоловіком, дак от що погано – що ти у таке урем’я здумав пуститься на такії діла. Може, Біг накаже нас за се. Лягай же спати, та тільки у другий раз сього не роби.

Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.

– Щось недобре вона віщує! – сказав, зітхнувши, старий.