Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь – повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бумаги. Підійшов я до столу і кажу:
– Здорові були! А чого вам треба?
– Некрутський набір, Сидоре, – одказав голова, – твій Іван на черзі. – Неначе гострим ножем мене в серце штрикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив; ледве встояв на ногах.
– Що, – каже голова, – жаль батьківського сина, аж з виду змінився?
– Ні, – кажу, – поспішав до вас, так трохи втомився.
Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, – так мені горло здавило. Оддихав трохи та й пішов додому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю і облився сльозами, гіркими сльозами… Наплакавшись уволю, умивсь біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь – іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачив, знов мене вхопило за серце: «Хто мене тепереньки, – думаю собі, – буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?…» Глянув він на мене та й пита:
– Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може, не здужаєте?…
– Некрутський набір, сину, – кажу, – завтра підемо у… – не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.
– Чого ж ви зажурились, тату, – каже, – хіба не знали, що я на черзі?
– Не знав, – кажу, – і в голову собі сього не клав!
Став він мене втішать, заспокоювать:
– Не журіться, тату, – каже, – некрутства, як смерті, не минуть; послужу, – каже, – коли Господь поможе, Богу і государеві, прийду до вас у одпуск, оженюсь та й вас візьму до себе!
Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже, як вона не вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огледіли та, забивши у колодки, і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах у некрутському присутствії виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощаться, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, як би я і додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.
Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював, і молитви читав – так нічогісінько не вдіяли.
Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограду од Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, і пише власною рукою, бо вже й письменний став, що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилерії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже і напам’ять його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці і ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю… Полегшало мені трохи, однак усе-таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувать:
– Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то, може б, і одужав.
Як я це почув, то неначе мені очі розв’язали: зараз-таки і зібравсь, взяв з собою грошенят та й помандрував у Верходніпровське. На сьомий день і там став. Розпитав, де москалі квартирують; от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь – біля воріт стоїть москаль.
– Чи тутечки, – питаю, – Іван Кравченко?
– Батьків син? – одказує москаль.
– Глянь, – кажу, – і у вас він так прозивається?
– Так, – каже, – він себе записав у списках. А нащо вам його?
– Він, – кажу, – батьків син, а я синів батько, так от нащо!.. Будьте ласкаві, скажіть, де він?
– У нашій роті служить, – каже, – тільки теперечки його нема на ротному дворі – пішов на муштру.
– Де ж та муштра у вас? – питаю.
– На вигоні, – каже, – от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони марширують.
Пішов я вуличкою, іду, неначе хто у спину мене штовха, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь із-за вугла, аж бачу – дибають москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь – як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі як один, і дибають, і стоять. Дойшов до командира, роздививсь – аж третій москаль скраю мій Іван. Як скрикнув: «Іване», а він до мене: «Батьку!» Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили і чоломкались: здалось мені, неначе я на небі опинився!.. Коли чую – командир репетує: