Убік

— Угу, — пробурмотів клерк, не піднімаючи голову.

Взявши місцевий телефонний довідник, Джо знайшов номер мортуарію «Простий пастор». Він продиктував номер оператору, й одразу на іншому кінці дроту пролунала відповідь:

— Мортуарій «Простий пастор». Говорить містер Бліс.

— Я прибув на поховання Ґлена Ранситера, — сказав Джо. — Я спізнився? — подумки він молився, щоб це було не так.

— Поховальна церемонія саме триває, — відповів містер Бліс. — Де ви зараз, сер? Прислати за вами машину? — в його голосі вчувався роздратований осуд.

— Яв аеропорту, — сказав Джо.

— Варто було прибути раніше, — дорікнув містер Бліс. — Навряд чи вам вдасться застати хоч частину церемонії. Однак тіло містера Ранситера буде доступне для прощання до завтрашнього ранку. Чекайте на нашу машину, містере...

— Чип, — підказав Джо.

— Саме так, на вас чекали. Кілька близьких покійного просили, щоб ми очікували на ваше прибуття, а також на прибуття містера Геммонда і, — він зробив паузу, — міс Райт. Вони з вами?

—, Ні, — відповів Джо. Він поклав слухавку, а потім сів на вигнуту гладеньку дерев’яну лаву, звідки міг спостерігати за машинами, що під’їжджали до аеропорту. «У будь-якому разі, — подумки сказав він собі, — я прибув вчасно, щоби приєднатися до решти групи. Вони ще не поїхали з міста, і це найголовніше».

— Містере, а ходіть-но сюди на хвильку, — гукнув до нього літній клерк.

Підвівшись, Джо перетнув залу очікування.

— Що трапилося?

— Монетка, яку ви мені дали, — клерк увесь цей час пильно її розглядав.

— П’ятак із бізоном, — сказав Джо. — Хіба вони не використовувались у цей час?

— Цей п’ятак датований 1940 роком, — чоловік не зводив із нього очей.

Застогнавши, Джо дістав решту монет і знову їх проглянув. Врешті знайшов п’ятак 1938 року і жбурнув його на стіл перед клерком.

— Лишіть собі обидві, — сказав він і знову сів на гладеньку вигнуту лаву.

— Час від часу нам трапляються фальшиві гроші, — мовив службовець.

Джо нічого не відповів. Його увагу привернуло радіо Audiola розміром десь із половину високого комода, яке неголосно грало в кутку зали очікування. Диктор рекламував зубну пасту Ірапа. «Цікаво, як довго мені доведеться тут чекати», — запитав себе Джо. Він нерву- вався, адже був уже так близько до групи інерціалів. «Не хотілося би подолати таку дорогу, — думав він, — і коли лишається всього кілька миль...» — Чип обірвав думку на півслові й далі просто сидів.

Через півгодини на парковку летовища заїхала 87-ма модель Willys-Knight 1930 року випуску. З автомобіля вийшов чоловік у бездоганно чорному домотканому конопляному костюмі й, прикривши очі рукою, почав зазирати у зал очікування.

Джо підійшов до нього.

— Ви містер Бліс? — запитав він.