Правила гри. Частина перша
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966 7831 53-1
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина перша». Краткое содержание книги:
Герой нового роману Володимира Арєнєва провадить небезпечне розслідування дивних подій у замкнутій вежі-музеї, мріючи заробити цим купу грошей та вічну славу Шерлока Холмса.
Класичний сюжет класичного детективу, скажете ви. І помилитеся, бо раптом побачите перед собою епічний роман-фентезі, а потім — трилер. І відірватися від цієї гримучої суміші жанрів — марні сподівання. Палацові інтриги, тіні давніх богів, занепад династії Пресвітлих, війна та кров…
Хочете дізнатися, хто диктує правила цієї гри? Читайте! А ми гарантуємо, що результат перевершить усі ваші сподівання!
Верховний жрець Бога Війни знизав плечима:
— Давня історія. Ви, мабуть, якраз відпочивали у горах, тому нічого не знаєте. Суть така: півтора роки тому якийсь Вільний Клинок — серед них усілякі трапляються — вирішив трохи заробити. (Я хоч і жрець Ув-Дайгрейса, мушу визнати, що у Братстві дуже багато людей керуються одним бажанням: отримати гроші й витратити їх, причому друге роблять швидше, ніж перше, тому грошей майже ніколи не мають). Цей Вільний Клинок викрав у когось із північних вельмож сина. Брат заздалегідь улаштувався до вельможі охоронцем, вивчив оточення та умови — потім здійснив викрадення. Батько, звичайно, поставив усіх на вуха, висік батогами та вдосталь позанурював у Ханх, — (тут правитель, як здалося жерцеві, трохи зніяковів), — але оскільки це не допомогло, оголосив про нагороду тому, хто розшукає хлопчика.
— Зрозуміло, — вставив Талігхіл. — Тоді колишній охоронець знайшов пропажу.
Тієліг похитав головою:
— Колишній охоронець вичікував. Тільки коли вельможа втретє підвищив суму нагороди, Вільний Клинок з’явився разом із сином до батька. Братові не поталанило — хлопчик упізнав його (даремно він влаштовувався охоронцем). Вельможа, звичайно, грошей «підприємцеві» не дав, а наказав висікти та відпустити на всі чотири сторони. Дурний був, за що і поплатився. Вільний Клинок, на відміну від нього, був розумним. Він витримав приниження, потім відшукав Братів і переказав офіційну частину історії: мовляв, знайшов людині сина, ризикуючи життям, — а той узяв та й повірив нісенітницям хлопчиська — грошей не дав, зневажив. Загалом, палав Клинок жагою справедливої помсти, заразом обіцяв тим, хто допоможе, поділитися викупом, котрий збирався забрати у вельможі разом із компенсацією за збитки, моральні й фізичні.
— І що? Йому повірили?
— Як не повірити?! Та й вабила месників обіцяна винагорода. Тож «ображений» Брат зібрав компанію з п’ятнадцяти — двадцяти чоловік і подався вершити суд. Дорогою до них приєдналося ще чоловік тридцять. Вони в’їхали у замок вельможі, взд… провчили його та спорожнили скарбницю. Дещо віддали на пожертву храмові Ув-Дайгрейса, а більшу частину зібралися пропити та проїсти. Вельможа тим часом отямився й не на жарт розлютився. Він попросив допомоги у свого сусіда (кузена за сумісництвом), об’єднавши свої зусилля та армії, вони розшукали Братів, але більшості вдалося втекти. Однак заводіяку спіймали й відвезли до замку потерпілого як заручника.
Талігхіл здивовано підніс брову:
— Отак запросто? А чому вони не звернулися до держави, хоча б до того ж Армахога? За самоправність їх ніхто б по голівці не погладив. Та й навіщо було брати в заручники Клинка-злочинця? Віддали б суддям…
— Справа в тому, що майже всі гроші, викрадені із замку, Брати встигли витратити. Вельможа вирішив зробити те, що практикував його заручник: вимагати викупу. А Вільні Клинки, не розібравшись, у чому справа, порадились і вирішили гарненько провчити «зухвалого вимагача». Утворилася чимала компанія з тих, хто був тоді без роботи; вони рушили до замку вельможі «сплачувати викуп». Влаштували облогу за всіма правилами, стали табором і, чинячи свавілля в навколишніх поселеннях, чекали падіння замку. Кузен-сусід «вимагача» нарешті відіслав до столиці гінця з вимогами терміново покласти край неподобству. Руалнір відрядив до замку Армахога з військом, і той швидко навів лад. Братів, що тримали облогу, заарештували й відіслали на копальні. Заводіяку теж.
— Дивно, — правитель насупився. — І що, Брати погодилися з вироком суду? Не чинили опору?
— Чинили, — відповів Тієліг. — Тому, власне, їх і відправили на копальні — «за опір військам правителя». Щоб решта Клинків не намагалася бунтувати й «визволяти Братів», на майданах усіх більш-менш великих міст виголосили наказ, де докладно описувалася суть конфлікту.
— І за весь час ніхто не намагався влаштувати втечу «товаришам»?
— Намагалися — не вдалося. Тому впевнений: у списку, який принесе пані Тесса, будуть імена тих, хто тримав облогу замку. А «злодії та вбивці, які скоїли тяжкі злочини і схоплені на гарячому» — так ви казали? — залишаться, де їм і належить.
— А заводіяка?
— Боюсь, його ім’я також буде в реєстрі. Саме йому намагалися влаштувати втечу. На волі у цього Клинка є брат — не з Братства, а рідний. Гадаю, зараз ця людина знаходиться в Гардгені.
— Як звали заводіяку?
— Мабор.
— Дозволю собі втрутитися, Пресвітлий, — сказав Армахог, який щойно підійшов і чув останню частину розмови. — Пригадується, цей Мабор іще мав прізвисько.
— Яке?