Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Я обертаюсь на неприємний скрипучий звук — хтось виходить із дверей чи то крамнички, чи то ресторану… Непоганою англійською пояснює: мене лишили під парасолькою торговки фруктами, але день закінчився, і вона пішла, лишивши їм мої речі. Не хотіла будити. Я хочу здивуватися, як це торговка фруктами не присвоїла собі мій рюкзак, із мобілкою і грошима, але ж це якось незручно. Значить, розуміється консульєрець на торговках; а може, вона — просто одна з тих, хто проковтнув білу кульку і втік з їхнього дивного острова?

У рюкзаку все на місці, і маленький целофановий пакетик із найціннішими у світі ліками — для мене.

У кафешці мені приносять води — здається, безкоштовно. Кажуть, вони хотіли викликати лікаря, але людина, яка принесла мене, сказала, що я просто втомився. Вони такі довірливі, ці цейлонці, як діти… Їм би труп отак принесли чи вибухівку у рюкзаку, то вони б і це схавали? Ні, ми, українці, інші.

Склянка води. Біла кулька. Ну ж бо!

А що я бачив там? Тарек… постріли… страх за сина… Він зараз там сам, мій Тарек. Кулька нікуди від мене не дінеться.

— У вас є вай-фай? І… зарядка для ось такого телефону?

Дивно, але було все.

Шукав новини — Інтернет наче бавився зі мною у хованки.

Смілива площа Тахрір справді зібралась. Вона здавалася хвилею, а виявилась цунамі. Сьогодні вже загинуло троє, і один поліцейський. Я намагався знайти прізвища — хто, ну скажіть, хто загинув? Журналістам, здається, було байдуже. Троє та й троє. Я не полишав пошуків, пробував то той, то інший пошуковий запит зі словами «смерть», «революція», «25 січня». І чомусь те посилання привернуло мою увагу — та ні, я знаю, чому — тому що мережа грала зі мною в шаради і тому що там було про самоспалення…

Дивно, але саме двадцять п’ятого січня, рівно сорок два роки тому, ховали якогось чеського студента… У статті ще було щось про боротьбу із тоталітаризмом, щось про європейські цінності, щось про єдність… Не знаю, чи чули чехи про те, що відбувалось у Тунісі, Єгипті… Мабуть, чули. Мабуть, вони, як ніхто, розуміють, раз був у них цей Ян Палах, якого ховали двадцять п’ятого січня.

Склянка води, і целофановий пакетик, закручений так, що й не видно, що в ньому не біле не-знати-що круглої форми, а сама ясність і гострота розуму. Ніяких зайвих думок і паралелей. Ні Мухаммеда, ні Яна Палаха. Але ж перед Тареком я в боргу? Не перед цілим світом, ні, а саме перед Тареком. І не схоже, щоб у мене прямо вже їхав дах. У мене, мабуть, ще є час. Вилікуюсь трохи пізніше.