Ірка Хортиця приймає виклик

— У мене нема своїх дітей, шановна, — почав був Іващенко, але бабця відразу ж учепилася в його слова, як мисливський пес у свою здобич.

— Воно й видно, шо нема! Приїхав сюди, думає, як на «Мерседесі», то все можна! Ану геть звідси! — і бабця замахнулася на Іващенка кухонною ганчіркою.

Бізнесмен підстрибнув, перехопив ганчірку, що летіла прямісінько йому в пику…

Бабця відразу ж видала крик не згірший за пароплавну сирену:

— Рятуйте! Стару женщину кривдять! Міліція! Рятуйте!

— Ану тихо! Та хто ж вас чіпає?! — Іващенко випустив хвіст засаленої матерії, але було вже пізно.

— Відійшов швидко від бабці! Ірко, ти ціла? — спитав дзвінкий хлоп’ячий голос.

Іващенко озирнувся. На нього насувався хлопчак років одинадцяти. Звичайний собі хлопчак у майці, джинсах і зношених кросівках. Ось тільки на поясі в нього висів важкий сталевий клинок, а в руках він тримав туго напнутий лук, гостра стріла якого була спрямована Іващенкові точнісінько межи очі. У бізнесмена навіть перенісся почало свербіти. Те, що лук і меч були далеко не іграшкові, і те, як вправно хлопчак ними володіє, Іващенко пам’ятав ще з їхньої першої зустрічі. Бізнесмен злякано позадкував.

Кущі знову розсунулися, і з них вилізло ще одне дівча: світловолосе й пухкеньке.

— Як у вас тут людно, — із кривою посмішечкою пробелькотів Іващенко.

— Я, мабуть, задню хвіртку не зачинила, — немовби вибачаючись, відповіла Ірка.

— Зачинила, зачинила. Просто я її замовлянням відкрила, — сказала Тетянка й злизала краплинку крові з пальця.

Незважаючи на всю напруженість ситуації, Ірка мимохіть прикипіла поглядом до цього пальця. Не могла не прикипіти. Бо Тетянчин ніготь був розписаний трьома кольорами: неяскраво, непомітно, але водночас напрочуд красиво. Мабуть, мама брала Тетянку із собою до салону. Ірка зрозуміла, що її саморобна творчість не йде в жодні порівняння з роботою професіонала. Ну що за день — прикрість за прикрістю!

— Я визирнула з нашого вікна, а над твоїм будинком прямо темна хмара висить. Зрозуміло, щось сталося. То я й примчала сюди, — вела далі Тетянка.

— А я її побачив і за нею! — докинув Богдан.

— Міг би й не перейматися! — презирливо процідила Тетянка.

Тим часом Іващенко так витріщився на дівча, що навіть забув про націлену в нього стрілу.

— І ти теж відьма? — посміхнувся бізнесмен.

— Припустімо, — зовсім незворушно відповіла Тетянка й наостанку лизнула палець іще раз. — А що, про мене ви теж усім розкажете? Друзям, сусідам?..

— Можу й розказати, — буркнув Іващенко.

Йому явно щось не подобалося в Тетянчиних словах. Мабуть, тон. Занадто легковажний, до того ж із виразним єхидством.

— Звісно, можете, — покірно погодилась Тетянка й одразу ж зміряла Іващенка глузливим поглядом. — Ви тільки заждіть хвильку, я зараз повернуся. — І відьмочка пірнула в двері будинку.

Буквально за хвилину вона з’явилася з купою старих газет, які витягла з коридорної шафи, куди їх складала Ірчина бабця. Тетянка кинула газети на столик, недбало перетрусила й вибрала аркуш: