Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Вона чекала на порозі, важко дихаючи і простягнувши вперед руки. Що робиться там, у Зеленій долині? Вона напружувала зір, але за пагорбами нічого не було видно. Врешті зайшла в кімнату. “Яка ти все-таки дурненька, - думала вона. - Віриш усьому, що підказує твоя уява. Там, мабуть, пролетів птах, а може, прошумів вітер. Сядь та заспокойся”.
І жінка сіла.
Раптом пролунав постріл. Дуже виразний постріл з рушниці, зарядженої смертоносними комахами.
Ілла конвульсивне здригнулася. Стріляли ніби далеко. Пролунав один постріл, і долинуло дзижчання бджоли. Один постріл. А потім чітко і невблаганно вдарив другий.
Знову сіпнулося її тіло. Сама не розуміючи чому, вона схопилася і пронизливо закричала. Ілла кричала й кричала, їй здавалося, вона кричатиме так до кінця життя. Кричачи, вона підбігла до дверей і розчинила їх навстіж.
За далекими пагорбами завмирала луна.
Запала тиша.
Хвилин із п’ять жінка постояла у дворі, бліда й розгублена. Потім, схиливши голову, вона попленталася кімнатами, торкаючись мимохідь руками речей, які траплялися їй дорогою. Губи її тремтіли. Нарешті жінка опинилась у винній кімнаті і почала механічно витирати своїм шарфом бурштиновий келих.
Раптом вона почула шурхіт камінців. Хтось спускався схилом до будинку.
Жінка підвелася з крісла, стала посеред кімнати. Келих випав з рук і розбився на скалки. Кроки завмерли перед дверима.
Що робити? Може, закричати: “Заходь! Швидше заходь!”
Жінка ступила до дверей.
Кроки залунали на східцях. Чиясь рука повернула ручку.
Жінка посміхнулася до дверей.
Двері одчинилися, і усмішка зникла в неї з обличчя.
Перед нею стояв її чоловік. На його обличчі блищала маска.
Він зайшов до кімнати, мимохідь глянув на дружину. Відтак, не кажучи й слова, одкрив міх рушниці, і з нього випали на підлогу дві мертві бджоли. Роздушивши їх ногою, чоловік поставив у куток рушницю, а Ілла нахилилась і почала, ніби сліпа, обмацувати підлогу, шукаючи шматочки розбитого келиха.
- Що ти там робив? - нарешті спитала вона.
- Нічого, - відповів чоловік, стоячи до неї спиною і знімаючи маску.
- Але я чула постріли. Ти двічі стріляв.
- Полював. Ти ж знала, що я пішов на полювання. А що, доктор Нлле не приходив?
- Ні.
- Постривай! - вигукнув чоловік, ляскаючи пальцями. - Ну, звичайно, тепер я пригадую. Він має прийти завтра, а не сьогодні. От дурна моя голова! І як я міг забути?!
Вони сіли вечеряти. Жінка навіть не доторкнулася до їжі.
- Що це з тобою? - запитав чоловік, зосереджено вмочаючи шматочки м’яса в киплячу лаву.
- Не хочеться їсти.
- Чому не хочеться?
- Не знаю. Просто не голодна.
Знявся вітер. Заходило сонце. Іллі здалося, що кімната поменшала і в ній потягнуло холодом.
- Ніяк не можу пригадати, - сказала вона, дослухаючись до тиші мовчазної кімнати.
- Що саме? - запитав через стіл, незворушно присьорбуючи вино, її золотоокий чоловік.
- Пісню. Оту гарну пісню. - Ілла заплющила очі і спробувала згадати мелодію. - Забула зовсім. І в той же час мені страшенно не хочеться забути її. Я хотіла б назавжди зберегти ту пісню.
Вона почала водити в повітрі руками, сподіваючись пригадати ритм. Та даремно. Тоді жінка відкинулася в кріслі й заплакала.
- Я не можу пригадати, - повторювала вона крізь сльози.
- То чого ж ти плачеш?
- Сама не знаю. Не знаю, але нічого не можу вдіяти з собою. Мені сумно - сама не знаю чому, хочеться плакати - невідомо чому. От я й плачу.
Жінка охопила руками голову, її плечі здригалися від беззвучних ридань.
- Нічого, - нарешті мовив чоловік. - Завтра все буде гаразд.
Жінка не ворухнулась. Вона дивилася тільки на порожню пустелю і на зорі, що яскравими цятками жевріли на чорному небосхилі. Десь далеко над пустелею мчав вихор, і в довгих каналах плюскотіла холодна вода. Жінку пройняв дрож, і вона заплющила очі.
- Твоя правда, - сказала вона. - Завтра все буде гаразд.
У кам’яних галереях збиралися марсіани, а потім гурт за гуртом зникали в тіні синіх пагорбів, залитих тихим світлом зірок та братів місяців. За величезним мармуровим амфітеатром лежали в сутінках містечка і вілли, сріблилися нерухомі озера, і канали яскріли від обрію до обрію.
На безжурну планету Марс спустився літній вечір. По наповнених зеленим вином каналах линули стрункі й красиві, ніби бронзова квітка, човни. У довгих нескінченних будівлях, що вигиналися на пагорбах, наче змії, на прохолодних ложах лежали, перешіптуючись, коханці. Запізнілі діти бігали по провулках, освітлених смолоскипами, і золоті павуки в їхніх руках викидали пасма павутиння. Подекуди сім’ї ще готували вечерю на вогняних столах, на яких тихо кипіла срібна лава.