Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
Максим позирає на немовля, на сина, на дружину і з усієї сили намагається перемогти біль, перемогти себе, відірватись у думках і почуттях від усього. Скоро ж бо треба розлучатись, тож ліпше непомітно обтинати нитки, щоб потім не так боліло, як усе увірветься нагло. Дружина дивиться віддалік і, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж думає ту саму думу — його героїчна дружина. Та настали часи, коли героїзм став звичай-ною буденщиною, коли й сама поява людини на світ зв’язана з неабияким героїзмом людей, лиш нема кому з того дивуватися.
І, ніби на доказ цього, кума Тетяна, піднісши чарку, розповідає весело цілому родові, якії хрещениця прибула на цей світ «за всіма законами військового часу»... Ношена під бомбардуванням і під артилерійським вогнем, вона добула до останнього дня дев’ятого місяця, не рушаючи з місця. А тоді останньої ночі, в останню мить породілля раптом покликала її, Тетяну, — і от вони вдвох самі глухої пори, при тридцятиступневому морозі помаршували через окуповане, обтикане німецькими патрулями й заставами місто до лікарні, за шість кілометрів від дому. Багато разів їх зупиняли патрулі, гримаючи на них чужою, незрозумілою їм мовою та лякаючи зброєю. Але дві відважні жінки мусили йти й ішли. їм треба було родити. Вони не мали жодних перепусток і взагалі жодних документів, і навіть не думали про те, — йшли, бо мусили! Вони йшли «на щастя». Мати мліла, ось-ось могла розродитися на вулиці при лютім морозі, але, зціпивши зуби та вибиваючись із решток сил, посувалась уперед. І вони таки дійшли до лікарні. І вони таки догримались у неї, всіх побудивши... Дочка народилася зразу ж за порогом, на підлозі, тільки-но мати встигла той поріг переступити. Народилася нова людина на підлозі коридору, як на битім шляху. Жива, міцна й весела... Її хрещениця!
— Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насіння не посоромило старого кореня!
І весь рід випив — у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третіх, молода вдова, голосиста співачка на всіх весіллях і бесідах та щира плакальниця на похоронах, налила чарку,
. повну-повну по вінця, підійшла до Максима, пригубила її й, обвівши поглядом столи від краю до краю, простягла йому:
— В цій чарці твоє щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мій!..
Максим узяв чарку й устав. Обвів поглядом усіх присутніх, неначе хотів зазирнути вдушу кожному. Помовчав, усміхнувся. А тоді підніс чарку високо й промовив тихо, з глибини серця:
— Якщо в цій чарці є щастя, Тетяно, то п’ю її за тебе й за весь наш рід — за всіх старих і малих, за тих, що на волі, й тих, що в неволі; тих, що вдома, й тих, що не вдома, а в походах — на суші, на морі й у повітрі, в боях і в холодних снігах перебувають. .. Бажаю всім щастя!..
Перехилив чарку й випив. Рід загудів зворушено. А Тетяна налила знову в ту саму чарку й підняла її високо над головою:
— А в цій чарці доля наша щербата, Максиме! Та рід твій її не боїться і цю чарку от рід твій за тебе п’є. Ось так ось... За твоє щастя, Максиме!
Перехилила чарку й випила. І хлюпнула решту в стелю та й брязнула чаркою об землю з усієї сили. Задзвеніли скалки...
— Гей, наливайте повнії чари!.. — підхопив той дзенькіт череп’я невідомо хто, а з ним і Тетяна.
Пісня вдарила іромом:
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося!..
Пісня забурхала, як повінь, розторощуючи геть усе — всякий смуток і жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тій потрясаючій бурі звуків, у клекітливому морі мелодії. А тоді сіла й непомітно закрила лице хустиною...
А пісня клекотіла. Бондарі, шевці й теслі, ковалі й мулярі — всі одщепи кореня каменярського, діти славного роду того розгойдували її з усією жагою й пристрастю, напропале — і, замруживши очі, кружляли на ній, як на велетенській гойдалці, над чорною безоднею. Аж голова наморочилась...
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося!
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!..
Ту пісню слухав і кліпав очима Соломон...
А по вулиці — там, за вікном, сунулись, невгаваючи, тупотіли колони, — то відступали, відкочувались рештки італійської армії. Власне, не колони, а колона, безкрая й сіра, переснована де-не-де вламками німецьких частин, розбитих під Сталінгра-дом, що так само відкочувалися на захід. А все те знову пересновувалось юрбами місцевих малих і старих «мародерів», що тягли мішки лузги з млина, ламані меблі, подерті книги з міста, грабуючи установи й підприємства, які панічно евакуювалися. Лузга — щоб їсти, решта — щоб палити в печі, і за це вони часто платили життям. Ці юрби «мародерів» і рештки німецьких частин, як це не дивно, були страшенно чимось подібні. Чим? Транспортом. Німецькі грізні воїни розгубили десь усю свою приголомшуючу техніку й тепер перли пішечки, а свою амуніцію й манатки тягли на ручних санчатках, і на таких самих санчатах «мародери» тягли лузіу... Німці дуже поспішали й переганяли всіх. Вони десь квапились на переформування, виконуючи наказ «фюрера», горнучись до його імені черствими, похололими від жаху душами, ще вірячи в ним заповідане чудо.