Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
У зверненні до молоді «Великої України» І. Багряний говорив: «Є людські чесноти, які вічно лишаються чеснотами». До них він відносив «хоробрість і відважність, жертовність, витривалість, розумовий діапазон. Працездатність. Обдарованість. Почуття гордості. Почуття людської гідності. Почуття повновартості». Життя І. Багряного — зразок дієвого виявлення цих вічних чеснот. Йому, як і його героям, до останнього подиху доводилося бути на «лінії найбільшого опору», на лінії вогню «над прірвою». Він не розколовся і не зламався в сталінських катівнях, вистояв у змаганні з гітлерівцями. І в останні роки свого життя залишався борцем проти СРСР, де його презентували як ворога — «українського буржуазного націоналіста», «антирадянщика». Парадоксально, що для декого в еміграції він був прокомуністичним ідеологом. У протистоянні одним і другим, погрозам і цькуванню з обох сторін, у боротьбі з хворобами він виявляв мужність і духовну незламність.
Герої творів І. Багряного нескорені й сильні у своїй саможертовності в ім'я Життя, України, Правди, Справедливості. Нездоланним пішов письменник у Вічність, переконаним у вільному майбутті рідної землі. «Ми є. Були. 1 будем Ми! Й Вітчизна наша з нами!» Ці слова із незакінченої поеми «Мечоносці» викарбувані на його могилі. Але вони не пішли в небуття. У них благословення багрянівських нащадків — наших сучасників — на неспокій і творчу наснагу в державотворчості й мистецтві. Закономірно до них додати: «І Багряний з нами!»
Наталя Комар
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
...А вони хрестили дитину.
Хата гойдалася від гримотіння страшних вибухів. Сама твердиня Бога лежала перед їх похололими душами, розторощена й обернена в руїни. Недавнє струнке чудо архітектури Растреллі, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом. Прибіжище душ людських, символ могутносте й святости, «неспалимої купиг ни», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх стражденних і обтяжених — ця, як і інші, й інші, сходячи чадом, оберталась у прах.
В апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю, що для багатьох була напророченим біблійним кінцем світу, зруйновані й спустошені самі, як і все навколо, вони п’ялися над безоднею, й заливали її п’янкою трутою, й гатили її піснями, й засипали її зухвалим, блюзнірським, одчайдушним сміхом, щоб не завити раптом у чорну безвість, як первісні вовчі душі на холодний місяць. Вони співали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавіння, жорстокосте й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слізьми безнадії, тягучим криком загубленого, руїнами заваленого, безпритульного, до краю осамітненого людського серця...
Максим, господар дому цього й батько дитини цієї, сидів біля столу і, замість бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стіну — туди, на вулицю, в світ, що глухо гомонів. Дивився й нічого не бачив, — усе зливалося в одному сліпучому образі, немовби хтось крутив фільм, спроектований на сліпучий екран, і зупинився саме на цьому місці.
...Син сонячного Палермо чи, може, Венеції — син далекої легендарної Італії, витиснутий геть із колони, що котилася бруком і в якій він ішов автоматично, — обвів сонце, й увесь світ, і це чуже, незнайоме місто невидющими очима й опустився на парапет. Він дотягся до нього, до парапету при бульварі, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашеній, перемішаній із снігом грязюці, й опустився на лату того парапету — напівпритомний, до кінця виснажений. Широко витріщеними й невидющими очима він дивився просто перед себе й мотав головою; порепані уста його обкипіли кров’ю; мотав головою й зрідка висував язик, і смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст...
А проти нього став товариш його вірний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, і, вибиваючись із решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вітчизни, — туди, куди вони всі йдуть, падаючи й знову встаючи.
— Аванті!.. Аванті!!.1 — повторяв він уперто, з тихим одча-єм. Він сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вітрі, що ось-ось упаде.
— Аванті!..
Він благав, наказував, кипів злістю й сльозами, вабив, просив: