На Зміїному острові
- Автор: Викрамасинге Мартин
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Микола Дмитренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «На Зміїному острові». Краткое содержание книги:
Її герої, Упалі та Джінна, не дуже беручкі до навчання, більше люблять ігри та витівки, ніж уроки. Одного разу, набешкетувавши, вони тікають на загадковий Зміїний острів і там розпочинають нове життя, повне небезпек і пригод.
Автор повісті — сучасний цейлонський письменник Мартін Вікрамасінге.
— Прошу вас мати на увазі, що хлопець має погані нахили, — стиха промовив до нього мій батько. — Все це вплив вулиці. Діти в нашому селі всі такі — не слухають ні вчителів, ні батьків.
— Кожна дитина має погані нахили, — відповів директор, — навіть мої власні діти, яких у мене двоє, проте я не шкодую сил, аби їх виправити. Хочу сподіватись, що ваш син буде поводитись у моєму домі добре і що йому тут сподобається. В усякому разі тут він не буде в поганому товаристві.
Виголосивши цю коротеньку промову, пан Дхармасінге застережливо підніс угору вказівного пальця і уважно подивився на мене.
Директор здався мені людиною, яка від напруженої роботи передчасно постаріла. Обличчя в нього було помережане зморшками й виснажене, волосся сиве. Звертаючись до мене, він раз у раз питав: «Ти мене зрозумів?»; не міг він обійтися без цього запитання навіть тоді, коли відповідав моєму батькові.
Дочка і син пана Дхармасінге, трохи прочинивши двері, стежили за мною з сусідньої кімнати й хихотіли. Я раз у раз озирався, але вони швидко ховались. Мені хотілося познайомитися з ними ближче. Хлопчикові було років з вісім, дівчинці — близько шести.
Мені чомусь здалося, що пан Дхармасінге і його дружина весь час перебувають у стані якогось звичного для них смутку. Вони, мабуть, колись зазнали великого горя, яке залишило слід на все життя.
Коли пан Дхармасінге побачив нас з батьком, він лише на якусь мить ледь посміхнувся до нас, і знову його обличчя набрало сумного, стомленого виразу, його дружина або взагалі не вміла посміхатися й сміятися, або вважала веселощі гріхом. Але хлопчик і дівчинка, дивлячись на мене, весь час посміхались, і пані Дхармасінге це дуже не подобалось.
— Щоб ти мені став гарним хлопцем, — наказав мені на прощання батько. — І не пустуй.
Наступного ранку директор повів мене до школи. Я потрапив у той клас, який вів сам пан Дхармасінге. З учнів лише троє були старші за мене. Ледве я сів на своєму місці, як один з них кинув у мене паперову кульку.
— Справжнісінька черепаха, — прошепотів він.
— Ну й бевзь, — сказав його сусід.
Пан Дхармасінге грюкнув палицею по столу й гримнув:
— Замовкніть!
Так почалося моє нове життя.
Розділ третій
ПРИГОДА НА МОРІ
Не минуло й двох тижнів, як я вже потоваришував майже з усіма хлопцями нашого класу. Вороже ставились до мене лише великий хлопець, який першого ж дня обізвав мене черепахою, та його сусід.
Як і досі, мені дуже подобались різні ігри й витівки, але до науки я в новій школі не мав ніякої охоти. На уроках весь час доводилось зубрити всякі важкі слова й завчати непотрібні на мій погляд істини.
З директоровими дітьми я щиро заприязнився. Дівчинку звали Сомалата, а хлопчика — Гунадаса, і вони так само, як і я, не любили сидіти вдома. Після уроків ми бігли в садок, грали у яку-небудь гру, стрибали, галасували. Панові Дхармасінге страшенно це не подобалось. Він вважав, що ми марнуємо дорогоцінний час, і по кілька разів наказував нам: «Годі, годі! Ідіть вчити уроки». Найчастіше ми слухались його лише після того, як він загрозливо зводив руку.
Через кілька місяців я почав помічати, що дружина пана Дхармасінге дуже незадоволена нашою дружбою. Одного разу я навіть почув, як вона незадоволено пробурмотіла: «У цього хлопця на думці самі пустощі». Побачивши, що ми бігаємо і галасуємо в садку, вона сходила з веранди й казала: «Сомалата, перестань бігати, для тебе це шкідливо». Якщо ж вона бачила нас у тій частині садка, де був пісок, то говорила: «Дивіться, яку ви зняли пилюку. У вас неодмінно буде короста». Якщо вона помічала, що ми йдемо в кущі за садком, то кричала: «Сомалата, не смій туди ходити, там тебе кропива вжалить». Якщо ж вона бачила, що ми прямуємо до хвіртки, що виходила на путівець, то кричала: «Не можна вам туди ходити, там вас задавить машина!», хоч машини проїздили цією дорогою не частіше одного разу на тиждень.
Обідали ми всі разом. «Не плямкай!» — суворо казав мені директор. «За столом розмовляти не можна», — зупиняв він Гунадасу.
Якось під час обіду директор дорікнув Гунадасі за те, що він не вміє їсти рис із каррі. «Коли перемішуєш рис із м'ясом, не встромляй. у їжу пальці далі другого суглоба». Почувши це, Сомалата встромила в рис всю долоню й почала люто м'яти його. Повчання батьків чомусь дуже сердили її, і вона часто робила зовсім протилежне.
Мене дуже дратував пан Дхармасінге та його нескінченні повчання, хоч я й розумів їхню слушність, і неабияк зрадів, коли дізнався, що Сомалату й Гунадасу вони дратують не менше, ніж мене.