На Зміїному острові
- Автор: Викрамасинге Мартин
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Микола Дмитренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «На Зміїному острові». Краткое содержание книги:
Її герої, Упалі та Джінна, не дуже беручкі до навчання, більше люблять ігри та витівки, ніж уроки. Одного разу, набешкетувавши, вони тікають на загадковий Зміїний острів і там розпочинають нове життя, повне небезпек і пригод.
Автор повісті — сучасний цейлонський письменник Мартін Вікрамасінге.
— Важко повірити, — казали другі, — щоб оті шмаркачі могли додуматись до такого злочину самі. Тут не обійшлося без якого-небудь негідника, старшого за віком.
— Та все одно цих поганців треба так провчити, щоб до нових віників пам'ятали, — казали старі діди.
Лаліта присягалась життям, що до події біля ставка ніхто, крім п'ятьох хлопців, причетний не був. Упалі Гінівелле поцілив їй стрілою в ногу. Подряпина була неглибока, а закричала й впала вона просто з переляку. Хлопці однесли її під дерева, хоч вона й чинила опір, потім приклали до подряпини цілющих трав, перев'язали, однесли назад до ставка й відпустили на всі чотири вітри.
— Але ж ніхто не чув, що ти кричала. Це як розуміти? — спитав Лаліту якийсь дід, ніби на допиті.
— Я кричала, і навіть не один раз, а двічі. Але Упалі звелів мені мовчати, і більше кричати я не наважилась.
— То ти злякалась отого шмаркача, га? Чи, може, ти сама ще маленька? А чому ти не кричала, коли вони тебе перев'язували? Чому сказала, що, мовляв, то була весела гра і вона тобі сподобалась? — допитувався старий далі.
— Це я потім зрозуміла, що то була гра, — виправдувалась Лаліта.
Кінчилося все тим, що розплачуватися за нашу витівку кінець кінцем довелося не нам, а Лаліті. Вона стала в селі посміховиськом. Близько півроку дівчина не наважувалась приходити до ставка і змушена була купатись у якомусь струмку далеко від села, куди ніхто не ходив.
Правда, батько суворо мене покарав. Мене було замкнуто в моїй кімнаті і за одну ногу прив'язано до ніжки стола, наче до ганебного стовпа. Ця сувора кара застосовувалась у нас до найбільш невиправних бешкетників, на яких не впливали навіть різки. Протягом трьох діб я обідав, вечеряв і снідав, прив'язаний за ногу. Однак навіть така жорстока кара не відвернула мене від жадоби пригод і не викликала в мені ніякого каяття.
За якийсь час по тому до батька завітав наш учитель і поскаржився, що я дуже часто не відвідую уроків.
— Не може такого бути! — здивовано вигукнув батько. — Мій син завжди йде з дому рано-вранці й повертається додому лише після того, як уроки в школі закінчуються. Правда, в минулому місяці Упалі кілька днів не ходив до школи, бо я покарав його за негідну поведінку.
— А він, мабуть, замість того, щоб сидіти в класі, бігає невідомо де і приходить додому після уроків.
Вчителеві слова страшенно приголомшили батька.
— Я тебе в Маггону відправлю! — крикнув він на мене, коли вчитель пішов.
Тоді я не зрозумів цієї погрози і тільки згодом дізнався, що в Маггоні є дитячий виправний будинок.
«Чому батько не дозволяє мені досхочу гуляти?» — питав я сам себе. Підручники мені обридли, школа теж, та й учитель, який на уроках бурмотів якісь незрозумілі слова, обрид так само. Значно приємніше було гуляти з друзями, ще краще — побігти на річку, сісти в човна й плисти в далечінь. Адже я так любив чисте небо, свіже повітря, рух!
Я був дуже незадоволений своїм життям і запросив Джінну втекти зі мною з дому, але він не схотів.
Старі люди часто розказували, і мені не раз доводилося чути їхні розповіді, що деякі сміливці шукають в джунглях коштовне каміння і їм допомагають у цьому хлопці.
Чував я й розповіді про те, що відважні люди раз у раз знаходять в лісових нетрях скарби. Вони проказують заповітні слова, розбивають велетенські скелі, зсовують з місця статуї богів, під якими часто сховано скарби, вбивають величезних отруйних кобр, які охороняють їх. Я постійно мріяв вирушити в джунглі, зазнати там пригод та небезпек і вийти з них переможцем. Думати про це мені дуже подобалось…
Повсякденне сільське життя здавалось мені нецікавим і страшенно нудним.
Мій батько, аби його старший син остаточно не став неробою й негідником, зважився на крайні заходи і вирішив відправити мене на виховання у Великанд до свого давнього приятеля — директора школи.
Мачуха підтримала батька. Я завдавав їй лише клопоту і прикрощів, і вона була не від того, щоб якийсь час спокійно пожити без мене.
Недільного ранку ми з батьком сіли в автобус і вирушили у Великанд. Пан Андагала Дхармасінге, директор школи, зустрів нас дуже привітно. Він сказав, що для нього будь-яка нагода прислужитись моєму батькові надзвичайно приємна, тому що, додав директор, він ніколи в житті не забуде про ту допомогу, яку надав йому мій батько під час вчителювання в Камбуругамуві. Потім пан Андагала Дхармасінге уважно глянув на мене і сказав мені кілька ласкавих слів.